Реферат - Я ЄСТЬ ЛЮДИНА, СИН СВОГО НАРОДУ…

синтез епосу, лірики і публіцистики. Деякі критики вважають, що оптимістичне мистецтво Довженка сприяло в значній мірі подоланню духовної кризи, яку довелося пережити поетові незабаром після переїзду до Харькова в 1924 році. Безпосереднім її джерелом було хибне уявлення про нову економічну політику - безліч важких вражень тиснули на незагартовану свідомість і породжували розчарування в сучасності:
Відстукали копита коней бойових,
Серця - в мозиль, каміння - в пил зітерши,
І я прийшов, прийшов уже не перший
Слідами втоптаних доріг.
Слідами втоптаних доріг
Прийшов, спізнившись і відставши,
І став, хоч знаю - не назавше,
Буденний час мигички та відлиг.
В 1929 році виходить третя збірка поета - “Будівлі”, з`являється ряд внутрішньо полемічних і самокритичних віршів на тему: мистецтво і дійсність. “Нічний рейс”, “Моєму другові”, почасти “Дорога” і вже, безперечно, “Гофманова нічь”.
“Гофманова нічь”, переконливо розкриваючі трагедійність духовного роздвоєння, викликає подив і досі, захоплює яросним мистецьким темпераментом, незвичайністю образної мови. Ще різкіше та пристрасніше звучить голос поета в “Розмові сердець”, де розгортається філософський спір з нічною примарою, яка нашіптує, що людина “нового світу” ніколи не позбудеться душевних плям, винесених з “імперської істерики, з самодержавної нещадної нудьги” та “кабацького” анархізму. Відомо, як підсумував цей напружений і драматичний спів ліричний герой Бажана: “Всесвітнє падло і вселюдська гнусь, здехайте у своїй зачиненій конурі! Повстала у вогні, в пожежі, в герці й бурі Вкраїна інша й інша Русь…”
“Післямовою” до цієї поеми стала написана через кілька років знаменита “Смерть Гамлета”. Між поемою і епілогом до неї пролягли чотири роки, що вмістили в собі напругу першої п`ятирічки, ліквідацію куркульства, суцільну колективізацію, вихід країни на оперетивні простори соціалізму.
За цей час Микола Бажан пройшов великий шлях. Духовна криза давно лишилася позаду.
Якщо “Розмова сердець” - поема внутрішньої кризи “дволикого серця”, то “Смерть Гамлета” - торжество безкомпромісності, цільної свідомості над дволичністю, всіма “блуканнями роздвоєних душ”.
Такою ж наступально морально-філософською, суспільно-психологічною проблематикою відзначаються й інші тогочасні поеми - поеми-монологи, поеми-роздуми, в яких бушують піднесені до глобальних масштабів “битви ідей”. Це - написане одночасно з “Гофмановою ніччю” у 1929 році “Гетто в Умані” з його недвозначним висновком: “Нехай горять Сіони, катівні нації і плахи мордувань!” Далі була “Трилогія пристрасті”, що завершувалась переконливим емоційно-філософським фіналом. І був, як своєрідне завершення цілого етапу, великий вірш “І сонце таке прозоре” - радісне вітання людини тогодення, твір, який М. Заболоцький вважав одним з найкращих зразків філософської лірики.
Тема смерті і життя все більше хвилює поета; над людством, його культурою, майбутнім нависає загроза знищення, фашизм все ближче підкрадається до кордонів держави, наближається час, коли перед кожним постане потреба пожертвувати всім особистим в ім`я волі.
Це стосується насамперед написаної в 1935-1937 рр. поеми “Безсмертя”, де з мажорною піднесеністю повним голосом вперше в історії поет зважився сказати людині: “Здраствуй, вірний друже! Здраствуй, кохана! Здраствуй, батько! Здраствуй, Вітчизно!”
Звучання цього схвильованого “здраствуй!”, промовленого до справжньої людини - нового героя нового людства, - відчутне в усій образній мові поемі.
Матеріал поеми вимагав від автора строгої правдивості, бездоганої вірогідності в зображенні історичних обставин, атмосфери часу, дійсних фактів. Разом з тим, “Безсмерття” - твір масштабних узагалень, пронизаний ясно відчутним філософським струменем.
Дослідники справедливо зазначали, що в “Безсмерті” відчувається використання досвіду В. Маяковського, присутня жива спільність пошуку та найголовніших принципових рішень.
Зовсім в іншому, приземленому й олюдненому плані вирішується та ж тама в поемі “Батьки й сини”, написана наприкінці 30-х років.
Цей твір, епічний і простий, виник на перехресті провідних ідей творчості поета. Він утверджував подвиг, малював цільні характери, розкривав красу простої мужності.
Перенесення традицій героїки грамадянської війни безпосередньо на події того часу, дозволило поетові в 1939 році написати поему “Мати” і присвятити її прикардоннику, герою Хасану, українському хлопцю, що загинув далеко від рідних осель, захищаючи свою Велику матір - всю радянську землю.
Вдивляючись у випадково викопаний садівником череп воїна громадянської війни, у фотографію захисника наших далекосхідних кордонів, в бронзу луганського пам`ятника Цуповим, поет спрямовував свій вірш вперед, у далеке майбутнє, в час близбкої битви з фашиським загарбником. Бажан не тільки роздумував над проблемою подвигу, життя і безсмертя, цільності людської души, він сам гартував ці монолітні душі, готував і готувався до воєнного подвигу, освячував наперед його сяйвом безсмертя патріотичної справи. Це була бойова, політично спрямована поезія письменника, який вповні відчув своє громадське призначення.
Своєрідний, несхожий на все написане цикл “Подорожі”, що склався між 1936-1940 роками і посів значне місце в творчості поета.
Грузинські й узбекистанські цикли з`явилися в результаті поїздок до двох братніх республік. Ці поїздки, як і пов`язана з ними напружена робота Миколи Бажана над перекладами поезії Грузії та Узбекистану, свідчили про характерне для 30-х років зростання інтернаціональних взаємин між літературами радянських народів.
Вперше так широко відкривалася краса досі маловідомих культур, пейзажів, легенд, вперше читалися сторінки героічної історії гноблених царизмом націй, вперше доторкалися поети до музики далеких мов і шукали шляхів до її відтворення в рідному слові. Вабило благородство інтернаціональної мети, пізнання невідомого, можливості естетичних знахідок. В цьому новому процесі була своя велика притягаюча сила, чудово відбита відомим віршем Павла Тичини “Чуття єдиної родини” (1936 рік):
До мови доторкнешся - м`якше
м`яких вона тобі здається.
Хай слово мовлене інакше -
та суть в нім наша зостається.
Спочатку так, немов підкова
в руках у тебе гнеться, бідна!
А потім раптом - мова! мова!
Чужа звучить мені, як рідна.
Бо то не просто мова, звуки,
несловникові холодини -
в них чути труд, і піт, і муки,
чуття єдиної родини.
Мандри по гірських стежках Грузії, несподівані зустрічі з величчю національних реліквій народу, праця над перекладом “Витязя в тигровій шкурі” Шота Руставелі та сучасних поетів, глибоке проникнення в закони незнайомої мови - все супроводжувалося пізнанням в самому собі нового світлого почуття.
Трудовий порив післяреволюційних років на побудову соціалізму вперше так повно розкрив творчий характер праці. Тому поет прагнув перед усім знайти її слід, що виводить людину на нові непізнані простори. Він порушує спокій руїн, підіймає мури та колони, вгадує за “глухим мовчанням брил” кроки історії та натхнення давно зниклих майстрів.
Знову і знову вступає в дію його виняткове вміння оживляти мертві речі: орнамент, склепіння будов або, як у “Безсмерті”, шматок звичайної путіловської рейки.
Вірш “На руїнах в Кутаїсі” надзвичайно виразно показує і цю характерну властивість обдаровання художника і спрямування його естетичних інтересів. Погляд на красу минулого незмінно приводить поета до думки про найприкрасніше, що є в людині, - здатність творити:
Каменярі - раби і чудодії -
Принесли в творчій ярості сюди
Ці вирослі з віків, з граніту, з мріїї
Плоди, як чаші, й чаші, як плоди…
І що тепер безпліддя скель одвічне
Народові - володареві гір?
Долають смерть стягання титанічні,
Життя і цвіт - це їхня мисль і твір.
В такий засіб головною темою “Подорожей” стала творчість народу і для народу. І руїни кутаїського храму, і шлях до Тмогві - міста геніального Руставелі, і нічь на Мтацмінді, коли вирили череп великого поета Грузії Важа Пшавела, і карпатський дуб, що глибоко вгруз коріннями в камінь узгір`я, - все вело до поетичного пізнання того, як творчість митців минулого зростала на рідній землі.
В свою чергу тема життя і смерті, тимчасового і вічного, що в “Подорожах” ставиться з високою інтелектуальною напругою, відтворюється в плоті вагомо-матеріальних образів народного труда і творчості.
Яскравим прикладом цього може бути одна з поезій узбекистанського циклу - “Труна Тімура”. Оглядаючись у примарне блимання зеленої нефритової брили Самарканда, поет наче бачить перед собою рух безжальних орд, згарища, руїни, загибель і страждання народів. Шлях сліпої жорстокості та загарбництва ніколи не породжував безсмертя. Історія несе в майбутнє тільки те, що служить Життю і Людині. Решта гине:
Він смертю зник, як смертю виник,
І слід на солонцях присох,
Де йшов, кульгаючі, руїнник
Землі народів багатьох,
Де йшов, кульгаючі, сновида
Безплідних снів, безплідних діл,
Збиваючі до круговиду
Блукання швидкойдучий пил.
І на шляхах земного ширу
Пройшло усе, кінчилось все,
І склеп розпався Гур-Еміру,
І впали башти медресе.
Тут знов ми бачимо піднесений майже до символічності образ каменя, але тут цей камень - “холодний камень забуття”, в тьм`яних відсвітах якого видно лише “мертві далі безслідних війн, пустих смертей”. В образно-філософському осмисленні Бажана це - символ неминучої безславної поразки всіх антинародних, антигуманних сил, сил гніту, війни і розбою.
“Він смертю зник, як смертю виник…” - цей рядок точно відтворював провідну ідею поезії і мав, безперечно, відношення не лише до Тімура: в час створення вірша у 1938 році полчища Гитлера вже почали безсоромно топтати землю і волю народів.
Наближався 1941 рік. Але раніше ніж звернутися до місця поета в літературі Вітчизняної війни, варто згадати рядки одного з відомих довоєнних віршів: “Вітчизні віддати - невигризки душ, а всю повноцвітність життя або смерті”. Якщо вірші і поеми Бажана передодня війни несли в собі драматичні відсвіти передгроззя, то з червневого світанку 1941 року поет безпосередньо опинився перед небувалою грозою. В цикли “Клятва” (1941 рік), “Сталінградський зошит” (1943 рік) і “Київські етюди” (1944 рік) вона ввійшла разом з усім особисто баченим, відчутим, пережитим і вистражданим.
Сьогодні, через п`ять десятиліть після зображених подій, вірші поета яскраво відтворять, перш за все, зримий і чутний фізичний образ того, що було: палання великого приволзького степу, гігантськи дими над Сталінградом, “удари немислимої тяготи”, фонтани води над збуреною Волгою, напругу рукопашного бою, страшне видовище зруйнованого Києва, палаючий університет, де “книги, як птиці, на мокрій панелі розпачливо б`ють обгорілим крилом”, жах пережитого в очах дітей і жінок…
Але головне в ціх малюнках лежить глибше - в повноцінному синтезі зображення, ідеї та емоції. Такий синтез найбільш відчутний у віршах “Біля хати”, “На березі”, “Прорив”, що малюють окремі епізоди сталінградської епопеї.
Мета поета - розбудити у воїні всі чуття, що можуть служити розгрому ворога, чуття особистої відповідальності за хід війни, за майбутнє людей, землі, за долю старої жінки з вірша “Біля хати” і за долю Волги, Дніпра, всієї Батьківщини:
І зрозумів він: тисяча незнаних
Чиїхось дочок, матерів, дружин,
Сестер і подруг, рідних і коханих
Став захистом і порятунком він.
Особливого значення в цьому плані набували вірші, в яких звучали голоси поневоленої фашистами України. Журні і гнівні - вони закликали до помсти і визволення, проривалися крізь гул великого бою:
Крізь рев вогню, крізь свист і скрегіт сталі,
Крізь гуркіт битв, крізь гук і вибух січ,
Крізь землетрус, крізь вкриті димом далі
Ми чуєм клич - це України клич…
І поруч з цими рядками - енергійні, наснажені думкою про дружбу народів як запоруку перемоги:
Як непохитні витязі війни
В огні, в диму стальної веремії
Стоять сини великої Росії
І України милої сини.
Казах, грузин стоять із ними рядом,
Узбек, таджик, вірмен і білорус,
Стоять, як мур, під рідним Сталінградом -
Незламний мур, і дружба, і союз!
І знову ідея - в глибинних роздумах про природу подвигу радянських людей:
Вони змагались, юні і могучні,
На схилах Волги - за дніпрові кручі,
На сталінградських вулицях - за Львів,
Вони, йдучи в нечувані бої,
Б`ючись за всю радянську Батьківщину,
Змагалися за рідну Україну,
За волю й щастя, славу й честь її.
Серед чуттів, що їх мобілізовувала радянська література на розгром гітлерівських загарбників, особливе місце посідало чуття героїчних традицій минулого. Мужні образи наших великих предків запалювали воїнів на нові подвиги. До цих історико-патріотичних творів належала і поема Бажана “Данило Галицький” (1942 рік). Вона, як літопис, кожним своїм гартованим двовіршем була звернута до патріотичної свідомості захисника своєї Вітчизни.
Принцип розглядання явища в широких горизонтах часу, застосовуваний раніше до сучасних тем, тепер діяв у оберненому напрямі, але приносив такий же ідейний і естетичний ефект. У перспективі сторіч, руху історії заново осмислюються розбійницькі акції тевтонського ордену і візвольна, справедлива боротьба князя Данила та його дружинників. Ми бачимо історичну і невмирущу силу руського патріотизму. В останніх словах Данила Галицького - не тільки правда історії, ала й правда нашої близької перемоги:
Від грому битви, - воям мовив князь, -
Німеччина сьогодні затряслась.
Смертельний шлях до неї - шлях на Схід, -
Таким він є і буде сотні літ.
Бо добрі вої родяться в краю,
Що німцям землю не віддасть свою…
Хай світ вчуває в цій гучній ясі,
Що не владичить німцям на Русі.
Вірші “Київських етюдів” загалом більш різногранні емоційно: ішлося про зустріч з Києвом після двох літ розлуки. “Вірю й знаю - більш уже ніколи серце так не битиметься знов, як в той день на вулицях Подолу, звідки в місто рідне я ввійшов”. Трепетний сплав гніву, горя, ніжності й співчуття - у вірші “Ранок”, в якому розповідається про перший день, перші миті оживання замученого ворогом міста. У суворих воєнних рядках Бажана тут чи не вперше забриніло “передчуття великих добрих слів”, але до них ще не так близько, потрібна несхитна воля і воїна, і відбудовника, - і тут знов пізнаємо ту мужню, вольову, дієву доброту, яку все життя сповідує ліричний герой цього поета. Хаос був завжди ненависним для Бажана, тим більше хаос будь-якої розгубленості чи зневіри. “Воля усталює задум, із хаосу форма встає”. Так виходить на руїни його Будівничий - і цей із однойменного вірша стає справді символічним образом нового дня.
Можна було б вважати, що “Київські етюди” завершували тему Вітчизняної війни в поезії Бажана, якби він пізніше знову і знову не повертався до неї для вирішення інших, вже повоєних проблем. Власне, саме з цього грізного акорду-спогаду він розпочав свій наступний цикл “Англійські враження” (1948 рік), що з`явився в результаті двох урядових виїздів до Англії.
Його враження від Англії, країни класичного капіталізму, - це враження людини нового суспільного ладу, яка прибула з полів недавніх битв, де вирішувалась доля цілого людства, і яка, дивлячись на скелі Дувра, добре пам`ятала про Сталінград… Одвертою ненавистю, художньо посиленою сатиричними прийомами, перейнято портрети англійського імперіалізму (“Шкіц до портрета”) і його рядового “виконавця”, майстра злочинних і брудних справ у чужих землях (“Мандрівний джентельмен”). Точність і глибина аналітичної думки і в площині політичній та соціально-економічній (“Біг-Бен”, “НА шотландській дорозі”), і в сфері, головним чином, психологічно-емоційний (“Смеркання в Гайд-парку”) породжують образи, які зримо розкривають політичний і моральний занепад імперії, стверджують безвихідність і приреченість ладу, родовим девізом якого є слово “Private” (прватна власність). Треба зауважити, що такі погляди існували у більшості людей, які на протязі тридцяти років знаходились в атмосфері ідоологічно спрамованій на будівництво комунізму. Тому срийняття Бажаном Англії було адекватним поглядам того часу в суспільстві, де він жив, працював, пройшов певні шляхи становлення , в суспільстві, за яке вболював всім своїм єством.
Тому головна тема “Англійських вражень” розкривається в кількох напрямах. Слід говорити не тільки про наявність в циклі трьох основних струменів - ліричного, сатиричног