Реферат - ВИНИКНЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ, ЇХ ЗАДАЧІ ТА ФУНКЦІЇ

кредитні відносини між федеральними резерв­ними банками і комерційними банками у США. Кредити надаються голов­ним чином під заставу цінних паперів і мають цільову спрямованість (регулюючий, сезонний і надзвичайний кредит). Частка кредитів в активах балансу федеральних резервних банків дуже незначна (менше 1 %). Крім того, з метою підвищення ліквідності комерційних банків федеральні ре­зервні банки використовують операції РЕПО. Цінні папери, куплені згідно з угодами РЕПО, займають у консолідованому балансі федеральних ре­зервних банків близько 5 % активів (див. баланс цього банку на с. 6).
Згідно із Законом України «Про банки й банківську діяльність» Національний банк може надавати кредити комерційним банкам на строк за домовленістю з ними і під заставу векселів і цінних паперів.
До середини 1994 р. НБУ проводив селективну політику адресного рефінансування комерційних банків. Він надавав кредити тільки тим бан­кам (головним чином колишнім державним спеціалізованим банкам), які брали зобов'язання вкладати отримані у кредит кошти в пріоритетні напрямки розвитку економіки.
З середини 1994 р. НБУ почав проводити кредитні аукціони. Мета проведення аукціонів — забезпечити рівний доступ для всіх комерційних банків до кредитів центрального банку. До участі в аукціонах допускаються комерційні банки, що працюють не менше одного року, виконують норму обов'язкового резервування, дотримуються встановлених НБУ економічних нормативів, своєчасно подають НБУ звітність і не мають простроченої за­боргованості за кредитами НБУ.
При проведенні аукціону комерційні банки — потенційні позичаль­ники — направляють Аукціонному комітету заявки із зазначенням обсягу кредитів, який вони хотіли б отримати, і показником процентної ставки.
Заявки задовольняються в міру зниження запропонованої процентної ставки, починаючи з найвищої. Комерційні банки, чиї заявки задоволені, оформляють кредитний договір із регіональними управліннями НБУ. Важ­ливою умовою отримання кредиту є укладення договору про забезпечення його повернення (договір поруки або договір застави). Після оформлення кредитного договору регіональне управління НБУ перераховує гроші на ко­респондентський рахунок банку, що отримав кредит НБУ.
У 1995 р. НБУ проводив цільові кредитні аукціони. Кредити на цих аукціонах могли отримати комерційні банки, які, у свою чергу, мали намір кредитувати підприємства, що здійснюють структурну перебудову, санацію виробництва і потребують державної підтримки.
Починаючи з 1996 р., НБУ надає комерційним банкам ломбардний кредит під забезпечення державними цінними паперами. Право на отри­мання ломбардного кредиту мають комерційні банки, діяльність яких відповідає певним вимогам (див. умови участі в кредитних аукціонах НБУ на с. 15). Кредит надається на строк до 10 днів. При цьому термін пога­шення цінних паперів, наданих у забезпечення кредиту, не повинен збігатися з терміном користування кредитом.
Заборгованість комерційного банку за кредитом не повинна переви­щувати 75 % вартості портфеля цінних паперів, що надані в забезпечення ломбардного кредиту. Процентна ставка, за якою НБУ видає ломбардний кредит, залежить від ситуації на грошовому ринку і, як правило, на кілька процентних пунктів перевищує офіційну облікову ставку НБУ.
Ломбардний кредит надається на підставі кредитного договору, що укладається між регіональним управлінням НБУ і комерційним банком. На період користування кредитом державні цінні папери, надані в забезпечен­ня кредиту, блокуються в Депозитарії НБУ на окремому рахунку. Після по­гашення ломбардного кредиту і сплати процентів відбувається розблокування цінних паперів, і комерційному банку знову надається право вільного їх обігу.
У випадку відсутності або недостатності коштів на кореспондентсь­кому рахунку комерційного банку залишок заборгованості за ломбардним кредитом і проценти за ним погашаються за рахунок коштів від реалізації Національним банком цінних паперів, що були надані в забезпечення кре­диту.
Формування в Україні повноцінного ринку державних цінних па­перів дозволило Національному банку, починаючи з 1997 р., проводити рефінансування комерційних банків шляхом купівлі у них цінних паперів із обов'язковою умовою зворотного викупу цінних паперів комерційними банками у встановлений строк.
Національний банк наділений можливістю надавати комерційним банкам, які переведені у режим фінансового оздоровлення, стабілізаційний кредит. Кредит надасться з метою забезпечення платоспроможності й ліквідності банку і для підтримки заходів фінансового оздоровлення. Строк кредиту визначає Правління НБУ. Стабілізаційний кредит надасться тільки за умови його забезпечення заставою високоліквідних активів ко­мерційного банку або під гарантію чи поручительство інших фінансове стабільних банків.
У перспективі НБУ планує використовувати такий метод рефінан­сування комерційних банків, як редисконтування векселів за умови, що во­ни будуть мати не менше трьох підписів і строк погашення до шести місяців.
3.2. Організація міжбанківських розрахунків
Центральний банк несе відповідальність за ефективне і безперебійне функціонування платіжної системи країни, забезпечення мінімізації ризику в цій системі.
Виходячи з характеру платежів, які здійснює платіжна система, розрізняють:
- системи міжбанківських розрахунків;
- внутрішньобанківські платіжні системи;
- системи «клієнт-банк»;
- системи споживчих платежів, тобто системи масових платежів на­селення з використанням карток.
Системи міжбанківських розрахунків призначені для здійснення платіжних трансакцій між банками, що зумовлені виконанням платежів клієнтів банків або власних зобов'язань одного банку перед іншим. Систе­ми міжбанківських розрахунків різних країн можуть значно відрізнятися. В світі не існує єдиної платіжної моделі, але існують загальні принципи по­будови платіжної системи.
Залежно від характеру стосунків між учасниками платіжного проце­су розрізняють два основних методи здійснення розрахунків:
- з використанням двосторонніх кореспондентських рахунків;
- з використанням рахунків у центральному банку, який відіграє роль посередника у розрахунках.
За повнотою здійснення міжбанківських розрахунків розрізняють дві системи розрахунків: систему валових і систему клірингових розрахунків.
Система валових розрахунків (брутто, gross) передбачає розрахунок за кожним платіжним документом (тобто за кожною трансакцією) окремо.
Система клірингових розрахунків (нетто, net) забезпечує накопичен­ня певного обсягу платіжних повідомлень, після чого виконується підраху­нок чистої нетто-позиції кожного з банків-учасників (виконується неттинг). Тобто, за платіжними документами, що стосуються одного учасника, вираховується різниця між сумами коштів, які цей банк отримує, та кош­тами, які він сплачує, і ця різниця може бути як дебетовою, так і кредито­вою. Саме ці чисті нетто-позиції відображаються потім на рахунках банків-учасників.
Залежно від того, хто є власником системи міжбанківських розра­хунків, діють дві системи:
- система, якою центральний банк володіє, яку він обслуговує і в якій виконує розрахунки;
- система, що є власністю структур приватного сектора (банківських асоціацій або клірингових палат) і в якій центральному банку відводиться роль агента з остаточних розрахунків.
Обидві системи поєднує те, що остаточний розрахунок виконує цен­тральний банк.
Залежно від режиму функціонування кореспондентського рахунку розрізняють дві системи міжбанківських розрахунків:
- система розрахунків з наданням банком, який веде кореспон­дентський рахунок, кредиту-овердрафту;
- система розрахунків без надання банком, який веде кореспон­дентський рахунок, кредиту-овердрафту, тобто платежі здійснюються у ме­жах залишків коштів на кореспондентському рахунку.
За операційними параметрами електронних систем міжбанківських розрахунків розрізняють дві системи розрахунків:
- система пакетного режиму, коли платіжні документи обробляються періодично і групами (пакетами файлів платіжних документів);
- система реального часу, коли платежі зараховуються на кореспон­дентські рахунки у міру їх надходження.
Згідно з нормативними актами Національного банку міжбанківські розрахунки на території України можуть здійснюватись
- через систему електронних платежів (СЕП) Національного банку України;
- внутрішньобанківську платіжну систему;
- прямі кореспондентські відносини між банками (за наявності доз­волу регіонального управління НБУ за місцем відкриття кореспондентсько­го рахунку).
Починаючи з 1994 р. основна форма міжбанківських розрахунків в Україні — це система електронних платежів через мережу розрахункових палат НБУ. Система забезпечує: — прискорення розрахунків між банками;
- підвищення рівня надійності розрахунків;
- посилення контрольної функції НБУ за станом кореспондентських рахунків комерційних банків;
- раціональне використання тимчасово вільних ресурсів банків то­що.
СЕП побудована як деревовидно-мережна структура (схема 2). На нижньому рівні СЕП містяться банки-учасники електронних розрахунків. Середній рівень СЕП представлений мережею регіональних розрахункових палат (РРП). РРП — це підрозділ регіонального управління Національного банку, який обслуговує банки-учасники СЕП відповідного регіону. На верхньому рівні СЕП знаходиться Центральна розрахункова палата (ЦРП), яка організує функціонування СЕП у цілому і керує роботою регіональних розрахункових палат.
Для участі в СЕП комерційний банк встановлює з регіональним управлінням НБУ кореспондентські відносини, тобто укладає угоду про відкриття кореспондентського рахунку. Коррахунки ведуться в електронній формі в регіональному управлінні НБУ. Одночасно з відкриттям кореспон­дентського рахунку комерційному банку-учаснику СЕП відкривається технічний кореспондентський рахунок в РРП, через який безпосередньо здійснюються міжбанківські розрахунки.
СЕП пропонує різні способи взаємодії головного банку з його філіями при виконанні міжбанківських розрахунків. Ці способи отримали назву «моделей обслуговування консолідованого коррахунку в СЕП» (схеми 3 - 9). При розробці моделей враховували, що банки своїми філіями повинні керувати:
- у масштабі всієї країни;
- якомога докладніше;
- за допомогою засобів СЕП;
- за дворівневою структурою.
Основні характеристики міжбанківських розрахунків на основі СЕП
СЕП — централізована система міжбанківських розрахунків типу «брутто», що є власністю НБУ.
СЕП працює без надання Національним банком кредиту овердрафту, тобто платежі здійснюються в межах залишків коштів на коррахунках ко­мерційних банків.
СЕП забезпечує розрахунки між банківськими установами в національній валюті України і в найбільш уживаних іноземних валютах.
СЕП базується на повністю безпаперовій технології. Основним ре­жимом роботи є обмін електронними платіжними документами та службо­вими повідомленнями за допомогою засобів електронної пошти НБУ.
Ініціатива проведення трансакцій у СЕП належить банку, який дебе­тує власний рахунок. Виходячи з цього, основним типом платіжних доку­ментів, що використовується в розрахунках, є кредитові документи, тобто платіжні доручення. Платіжні трансакції в СЕП є безвідкличними. СЕП заснована на пакетному способі передачі інформації. Послуги системи електронних міжбанківських розрахунків платні. Основні кількісні показники СЕП за станом на середину 1997 р.:
- навантаження СЕП — 250 - 350 тисяч платіжних документів упро­довж дня;
- кількість банківських установ-абонентів — приблизно 2450;
- термін проходження платіжних документів від платника до одер­жувача — від 10 хвилин до 2 годин; - суми платежів необмежені. Доларовий еквівалент суми платежів
—від 0,1 долара до 100 млн. доларів; - кошти обертаються в системі від 3 до 7 разів на день. Основні тенденції, що притаманні діючій системі міжбанківських розрахунків:
- концентрація грошових коштів на консолідованих коррахунках го­ловних банків (юридичних осіб); - проведення більш жорсткої політики головного банку щодо своїх філій у сфері міжбанківських розрахунків;
- централізація обробки платіжних документів у ЦРП НБУ та розра­хункових центрах великих комерційних банків; - поступове збільшення кількості й обсягів платіжних трансакцій. У перспективі прогнозується впровадження системи термінових пе­реказів крупними сумами в реальному часі (Кеаі Тіте Стояв 8ей1етепі),
яка вже широко використовується в країнах з розвинутою ринковою еко­номікою (табл. 2).
Таблиця 2
4. РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ ТА НАГЛЯД
4.1. Необхідність і задачі
банківського регулювання та нагляду
В умовах ринкової економіки банки мають надзвичайно великі мож­ливості впливати на здійснювані в Україні економічні процеси як позитивно, так і негативно, що зумовлює необхідність регламентації їх діяльності.
Держава в особі центрального банку покликана забезпечувати стабільність грошового обігу і національної валюти, що неможливо без ре­гулювання діяльності банків, а саме без обмеження здатності банків створювати гроші.
Банки — це довірчі установи. Суспільство розглядає виконання дер­жавою функції банківського регулювання та нагляду як свого роду гарантію збереження банківських вкладів.
Банки відіграють ключову роль в економіці і в той самий час їм при­таманна підвищена фінансова вразливість (низька частка капіталу, за­лежність від банківських ризиків), що зумовлює необхідність прийняття державою заходів стосовно банківського регулювання та нагляду.
Банки функціонують головним чином як недержавні, приватні інститути, мета діяльності яких — отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільне корисні й необхідні функції, що ро­бить регулювання та нагляд за їх діяльністю обгрунтованим і необхідним завданням держави. Основні задачі банківського регулювання й нагляду:
- забезпечення стабільності та надійності банківської системи;
- захист інтересів вкладників банків; — створення конкурентного середовища у банківському секторі;
- забезпечення відкритості політики і діяльності банківського сектора. Необхідність банківського регулювання та нагляду в умовах ринко­вої економіки ні в якому разі не означає виключення саморегуляції банківського сектора через ринкові механізми.
В умовах трансформації економіки в Україні реформується бан­ківська система і одним із найважливіших компонентів цього процесу є створення системи пруденційного банківського регулювання та нагляду.
4.2. Організація системи
банківського регулювання та нагляду
Практика банківського регулювання й нагляду в розвинутих країнах характеризується різноманітністю установ та органів, що уповноважені державою займатись цією діяльністю.
У більшості ринкових економік законодавчі та нормативні акти, що регламентують діяльність центрального банку, покладають на нього функцію регулювання. Що стосується наглядової функції, то її, окрім цен­трального банку, можуть виконувати спеціальні установи, створені під оги­дою міністерства фінансів, або незалежні установи, підзвітні парламенту.
Дуже важливо, щоб регулятивно-наглядові органи мали всі не­обхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед ними задач і щоб ці повноваження були передбачені на законодавчому рівні.
В Україні згідно із законом «Про банки й банківську діяльність» функції банківського регулювання та нагляду здійснює Національний банк України. Що стосується регулятивної функції, то її виконують різні депар­таменти центрального апарату Національного банку. Для здійснення нагля­ду за діяльністю банків у центральному апараті Національного банку ство­рена служба нагляду, що складається з Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків, департаментів та управління, а саме:
- департамент реєстрації та ліцензування банків;
- департамент безвиїзного нагляду;
- департамент інспектування банків;
- департамент з питань роботи з проблемними банками;
- управління координації з питань банківського нагляду. На рівні регіональних управлінь Національного банку створені відповідні підрозділи.
4.3. Основні напрямки регулювання
банківської діяльності в Україні
Національний банк України, спираючись на законодавчу базу й світовий банківський досвід, зокрема рекомендації Базельського комітету з банківського нагляду, визначає декілька основних напрямків регулювання діяльності банків.
1. Порядок реєстрації банків у Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. Ство­рення й реєстрація комерційних банків в Україні регулюються Положенням про створення і реєстрацію комерційних банків, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 27 березня 1996 р. № 77. Рішення про реєстрацію комерційного банку, створеного за участю інозем­ного капіталу, приймає Правління Національного банку України, а комерційного банку, створеного за участю вітчизняного капіталу, — Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків.
2. Порядок надання банкам ліцензій на здійснення банківської діяльності. Ліцензування банків регулюється Положенням про порядок ліцензування банків в Україні, затвердженим постановою Правління Національного банку від 27 березня 1996 р. № 77. Комерційні банки мають право здійснювати банківські операції тільки після отримання відповідної ліцензії Національного банку.
3. Правила, що регламентують діяльність банків у вигляді інструкцій, положень, рекомендацій, наприклад Інструкція НБУ «Про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України», Поло­ження про кредитування тощо.
4. Принципи й стандарти бухгалтерського обліку та звітності в банках. З початку 1998 р. у банківській системі України запроваджено облік і звітність за міжнародними стандартами (МСБО).
5. Економічні нормативи, що регламентують діяльність ко­мерційних банків і порядок контролю за їх дотриманням (див. підрозд. 4.4).
6. Методи банківського нагляду, порядок визначення рейтингової оцінки діяльності банків, а також форми наглядового реагування, тобто впливу на банки (див. підрозд. 4.5).
7. Порядок страхування банківських ризиків. Згідно з вимогами Національного банку України комерційні банки зобов'язані створювати страховий резерв (загальний та спеціальний) для відшкодування можливих збитків, що виникають в результаті кредитної діяльності. Розмір страхово­го резерву визначається загальною сумою всіх позичок (за деяким винят­ком), кваліфікованих за ступенем ризику та зважених на коефіцієнти ризи­ку (табл. 3, 4). Страховий резерв використовується на покриття безнадійної кредитної заборгованості.
Таблиця 4
Створення резерву для ввдшкодування можливих витрат за позиками комерційних банків
Група кредитів
Рівень резерву (ступін ризику)
Стандартні кредити
Кредити під контролем
Субстандартні кредити
Сумнівні кредити
Безнадійні кредити
2%
5%
20%
50%
100%
8. Порядок гарантування (страхування) банківських депозитів (див. підрозд. 4.6).
9. Механізм реорганізації та ліквідації банків. Реорганізація ко­мерційного банку може бути здійснена:
- за ініціативою акціонерів комерційного банку;
- за рішенням Правління Національного банку України;
- за рішенням Арбітражного суду.
Нормативні документи НБУ передбачають такі форми реорганізації банку: злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення. Рішення про ліквідацію комерційного банку приймає Правління Націо­нального банку України. Постановою Правління відкликається ліцензія на право здійснення всіх банківських операцій, призначається ліквідатор (ліквідаційна комісія), а також припиняються повноваження правління, ра­ди комерційного банку і його загальних зборів. На підставі рішення Національного банку ліквідатор (ліквідаційна комісія) проводить реор­ганізацію комерційного банку або його продаж. Ліквідація комерційного банку вважається завершеною з моменту внесення запису про це до Рес­публіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ.
4.4. Економічні нормативи, що
регламентують діяльність омерційних банків
Національний банк України встановив для комерційних банків обов'язкові економічні нормативи, що поділяються на три групи.
І. Економічні нормативи, що
регламентують капітальну базу банків
Показники
Нормативне значення
Н1— мінімальна величина капіталу банку
Не менше ніж
2 млн. ЕКЮ на 01.04.98 р.
3 млн. ЕКЮ на 01.04.99 р.
Н2 — мінімальна величина статутного капіталу банку
Не менше ніж 1 млн. ЕКЮ
Н3— показник платоспроможності
К/А*ризик
Не менше ніж 8 %
Н4— показник достатності капіталу
К/За
Не менше ніж 4 %
Залежно від дотримання нормативів капітальної бази, додержання порядку і строків формування резерву на покриття кредитного ризику Національний банк поділяє комерційні банки на 3 категорії капіталу і ре­комендує комерційним банкам здійснювати розподіл капіталу відповідно до встановленої їм категорії. Для тих банків, які своєчасно не сформують капітал згідно з обов'язковими нормативами. Національний банк розробив механізм нарощування капітальної бази.
За сумою сплачених статутних фондів на початок 1998 р. комерційні банки України поділяються на такі групи:
5 млн. ЕКЮ і більше — 24 банки
3 - 5 млн. ЕКЮ — 27 банків
2 - 3 млн. ЕКЮ — 12 банків
1 - 2 млн. ЕКЮ — 36 банків
ІІ. Економічні нормативи, що регламентують ліквідну позицію комерційних банків
Показники
Нормативне значення
Н5 — показник миттєвої ліквідності (К+Кр)/(Рп+Пр)
Не менше ніж 15 %, з 01.01.99 р.—20%
Нб — показник загальної ліквідності А/З
Не менше ніж 100 %
Н7 — показник співвідношення високоліквідних активів до робочих активів банку Ва/Рл
Не менше ніж 15 "/в, з 01.01.99 р.—20 %
Н8 — максимальний розмір ризику на одного по­зичальника
Не більше ніж 25 %
Н9 — норматив «великих» кредитних ризиків
Не більше 8-кратного розміру капіталу
Н10 — норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдеру
Не більше ніж 5 %
Н11 — норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, нада­них інсайдерам
Не більше ніж 40 %
Н12 — норматив максимального розміру наданих міжбанківських позик Мб/К
Не більше ніж 2СР%
Н13 — норматив рефінансування Мб0+Цк/К
Не більше ніж 300 %
Н14 — норматив інвестування Кін К+ЦП+Ва
Не більше ніж 50 % Коп.
Н15— норматив загальної відкритої валютної по­зиції банку Вп/К
Не більше ніж 40 %, з 01.07.98 р. — 30 % з 01.10.98 р. — 20 %
Н16 — норматив відкритої валютної позиції у вільно конвертованій валюті Він/К
Не більше ніж 20 %, з 01.07.98 р. — 15 % з 01.10.98 р. — 10 %
Н17— норматив відкритої валютної позиції в неконвертованій валюті Вн/К
Не більше ніж 10 %,
з 01.07.98 р.—5%
Н18 — норматив відкритої валютної позиції у всіх банківських металах
Вм/К
Не більше ніж 10% ^ ^
Контроль за дотриманням комерційними банками встановлених еко­номічних нормативів здійснюють відділи нагляду обласних управлінь і Де­партамент безвиїзного нагляду Національного банку України. За порушен­ня економічних нормативів Національний банк вживає заходів впливу згідно з Інструкцією «Про порядок регулювання та аналіз діяльності ко­мерційних банків» та Положенням про застосування НБУ заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства.
4.5. Банківський нагляд: методи проведення та заходи впливу
Нагляд за діяльністю банків НБУ та його установи традиційно здійснюють за допомогою двох методів:
— безвиїзний (дистанційний, заочний) нагляд;
— виїзне інспектування банків.
Безвиїзний нагляд — це дистанційний моніторинг діяльності окре­мих банків і банківської системи в цілому, а також застосування наглядо­вими органами певних заходів з метою реагування на проблеми і недоліки, виявлені в діяльності банків. Безвиїзний нагляд грунтується на аналізі звітності, що подасться органам банківського нагляду на регулярній основі і дає їм можливість відстежувати фінансовий стан банків.
Безвиїзний нагляд використовується як система раннього застере­ження, що дозволяє наглядовим органам приймати рішення про застосу­вання до банків коригуючих заходів до загострення ситуації або до прове­дення інспекційної перевірки на місці.
Інспекційні перевірки банків на місцях повинні проводитися кваліфікованими спеціалістами банківського нагляду, які здатні оцінити ступінь ризиків, на які наражається той чи інший банк, і визначити якість управління цими ризиками. Інспектування дозволяє органам банківського нагляду відстежувати такі аспекти діяльності банків:
- достовірність звітності;
- дотримання законів і нормативних актів;
- надійність управління банком;
- стійкість фінансового стану банку.
Оптимальний варіант банківського нагляду передбачає координацію зусиль безвиїзного нагляду та інспектування, тому що ці наглядові методи є взаємодоповнюючими.
Економічний аналіз діяльності банків дозволяє наглядовим органам визначити в процесі нагляду узагальнюючу (рейтингову) оцінку фінансо­вого стану комерційного банку. При визначенні необхідно використовувати стандартизовану систему, за допомогою якої всі банки можна розглядати під єдиним кутом зору. Такою системою є загальновідома система САМЕЬ. Рейгингову оцінку визначають департаменти безвиїзного нагляду (попе­редній рейтинг) та інспектування Національного банку України, а також відповідні підрозділи регіональних управлінь НБУ.
Департамент безвиїзного нагляду на основі аналізу звітності ко­мерційного банку формує «попередній» рейтинг. Якщо ця оцінка становить «3», «4» і «5» і при цьому банк не знаходиться в режимі фінансового оздо­ровлення, ліквідації, банкрутства або припинення діяльності, він підлягає терміновому інспектуванню. Якщо банк знаходиться в одному із наведених режимів, нагляд за його діяльністю буде здійснювати департамент з питань роботи з проблемними банками та відповідні підрозділи регіональних управлінь НБУ.
Система рейтингу банків включає визначення таких показників: - достатність капіталу;
- якість активів;
- якість управління;
- дохідність;
- ліквідність. Сукупний рейтинг банку визначається таким чином:
- за кожним із наведених показників нараховуються бали від 1 (сильний) — до 5 (незадовільний);
- бали підсумовуються і діляться на п'ять для визначення сукупної рейтингової оцінки.
Сукупний рейтинг характеризує загальний фінансовий стан банку: «сильний», «задовільний», «посередній», «граничний», «незадовільний». Національний банк України на основі аналізу діяльності банку, враховуючи його рейтинг, визначає, в якому режимі працюватиме банк:
- у звичайному режимі згідно з отриманою ліцензією;
- у режимі фінансового оздоровлення;
- в особливому режимі фінансового оздоровлення;
- в режимі призупинення діяльності, коли вирішується питання про його реорганізацію або ліквідацію.
До комерційних банків, які порушують банківське законодавство, Національний банк вживає заходів впливу. Вибір таких заходів впливу проводиться з урахуванням:
- характеру допущених комерційним банком порушень;
- причин, які зумовили виникнення виявлених порушень;
- загального фінансового стану комерційного банку;
- значущості комерційного банку на ринку послуг. Заходи впливу до комерційних банків:
1) непримусові — лист із зобов'язанням; письмове попередження;
2) примусові — підвищення норми обов'язкових резервів; відкли­кання ліцензії на здійснення окремих або всіх банківських операцій; усу­нення керівництва комерційного банку від управління; призначення тимча­сової адміністрації для управління банком; стягнення за рішенням суду штрафу в розмірі неправомірно отриманого доходу; ліквідація банку;
3) переведення комерційного банку в режим фінансового оздоров­лення представляє систему непримусових та примусових заходів, спрямо­ваних на усунення порушень у діяльності банку, які призвели його до збит­кової діяльності або скрутного фінансового стану.
Підставою для переведення комерційного банку у режим фінан­сового оздоровлення є віднесення банку до категорії проблемних, відсутність необхідного рівня капіталу, порушення банківського законодав­ства. Переведення здійснюється відповідно до постанови Правління Національного банку України.
Комерційний банк розробляє програму фінансового оздоровлення і надає п регіональному управлінню НБУ, яке, у свою чергу, проводить її ек­спертизу і разом із своїми висновками подає відповідному департаменту системи банківського нагляду України. Зміст програми фінансового оздоровлення:
- аналіз причин, які спричинили погіршення фінансового стану та збиткову діяльність комерційного банку;
- конкретні заходи фінансового оздоровлення із зазначенням термі­нів їх виконання та розрахунок економічного ефекту від їх упровадження;
- прогнозні показники діяльності банку після вживання заходів фінансового оздоровлення;
- кошторис витрат щоквартально в цілому по банку та з розподілом по філіях.
У разі поліпшення фінансового стану банк переводиться у загальний режим роботи згідно з постановою Правління Національного банку. В разі погіршення ситуації в банку під час дії режиму фінансового оздоровлення (максимальний термін 12 місяців) Правління НБУ може прийняти рішення про переведення банку на особливий режим контролю за його діяльністю з боку відповідальних виконавців регіонального управління НБУ.
Банку, що працює в режимі фінансового оздоровлення, заборо­няється займатися окремими банківськими операціями (наприклад, залу­ченням вкладів фізичних осіб), в той самий час для підтримки такого банку НБУ може надати стабілізаційну позику.
Якщо протягом встановленого строку фінансовий стан банку не поліпшиться. Правління Національного банку приймає рішення про відміну режиму фінансового оздоровлення та про призупинення діяльності банку.
4.6. Створення системи гарантування депозитів
В останні роки в Україні розробляється проект закону «Про гаранту­вання вкладів фізичних осіб». Цілі створення системи гарантування (стра­хування) депозитів:
- захист економічних інтересів вкладників банків;
- підтримка стабільності банківської системи;
- стимулювання заощаджень, необхідних для інвестицій у реальний сектор економіки.
У світовій практиці діють дві системи гарантування депозитів:
- американська система (державна система, використовує різні засо­би вирішення проблемних ситуацій у банківській сфері, виконує наглядові функції, фінансове підтримується державою, більшість банків країни є учасниками цієї системи);
- німецька система (недержавна система, характерна обмеженістю або відсутністю формування страхового фонду, діє за принципом доб­ровільної участі банків у системі).
У країнах Європейської співдружності реалізується програма запро­вадження уніфікованих засобів гарантування депозитів. Директивою ЄС від 30 травня 1994 р. «Про програму гарантування депозитів» передбачені такі положення:
- кожна країна, яка є членом ЄС, повинна мати одну або декілька програм гарантування депозитів;
- участь у програмі гарантування депозитів є обов'язковою для всіх кредитних інститутів;
- кредитні інститути, які не є членами програми гарантування депо­зитів, не мають права приймати депозити;
- мінімальний рівень покриття встановлений у розмірі 20 000 ЕКЮ на одного вкладника;
- програма гарантування депозитів вступає в дію, коли депозити стають недоступними.
В Україні банки до прийняття закону про страхування (гаранту­вання) депозитів зобов'язані по депозитах фізичних осіб (у розмірі 15 %) створювати обов'язкові резерви шляхом придбання облігацій внутрішньої державної позики з подальшим їх блокуванням у Депозитарії НБУ.
5. КРЕДИТНО-РОЗРАХУНКОВЕ
ОБСЛУГОВУВАННЯ УРЯДУ
5.1. Касове виконання державного
бюджету
Центральні банки, виступаючи в ролі банкіра й радника уряду з фінансових питань, як правило, ведуть рахунки державних установ і відомств (міністерства фінансів, казначейства), акумулюючи фінансові надходження та здійснюючи платежі за дорученням власників коштів. Світовий досвід доводить, що центральні банки відіграють помітну роль в організації і здійсненні касового виконання державного бюджету.
В Україні згідно із Законом «Про банки й банківську діяльність» ка­сове виконання державного бюджету організовує Національний банк Ук­раїни.
До середини 1993 р. в Україні діяла банківська система виконання державного бюджету, що перейшла у спадок від СРСР із його цен­тралізованою економікою та однорівневою банківською системою. Вико­нання державного бюджету трутувалося на принципі авансування витрат на кредитній основі. З другої половини 1993 р. фінансування витрат державного бюджету стало здійснюватись у межах доходів, що реально надійшли до державного бюджету, а також за рахунок кредитів, наданих Національним банком Міністерству фінансів.
Щоб поліпшити управління державними фінансами. Президент Ук­раїни у 1995 р. підписав Указ «Про державне казначейство». Основні зав­дання цього відомства: організація виконання державного бюджету і дер­жавних позабюджетних фондів, контроль за використанням бюджетних кошті