Реферат - Cоціоекологія

процесах: „Можна без перебільшення тверди­ти, що хімічний стан зовнішньої кори нашої планети - біосфери - цілком перебуває під впливом життя, тобто визначається живими організмами. Безперечно, енергія, що надає біосфері її звичайного вигляду, має космічне походження, її випромінює Сонце у формі променистої енергії, а живі організми, тобто сукупність життя, перетворюють цю космічну променисту енергію у земну хімічну і створюють нескінченну різноманітність нашого світу. Це живі організми своїм диханням, своїм живленням, своїм метаболізмом, своєю смертю і своїм розмноженням, постійним використанням своєї речовини, головне - триваючою сотні мільйонів років безперервною зміною поколінь, своїм народженням та розмноженням породжують одне з найграндіозніших планетарних явищ, що не існує ніде, крім біосфери".
За В. І. Вернадським, основними компонентами біосфери є:
жива речовина - рослини, тварини та мікроорганізми;
біогенна речовина - органічні та органо-мінеральні продукти, створені живими організмами протягом геологічної історії Землі: кам'яне вугілля, горючі сланці, торф, нафта тощо;
косна речовина - гірські породи неорганічного походження, які є субстратом або середовищем для проживання живих організмів;
біокосна речовина - результат синтезу живої та неживої речо­вини: мінеральні породи органічного походження, сучасні та викоп­ні грунти, мули (підводні грунти).
З появою людей на Землі почався вплив їхньої діяльності на кругообіг речовин та енергетичний обмін у біосфері. Внаслідок цього глобальна екосистема почала поступово трансформуватися у трикомпонентну глобальну соціоекосистему, у функціонуванні якої все більшу роль відігравало людське суспільство. Разом з роз­витком суспільства зростає антропогенний тиск на навколишнє середовище. У цьому процесі доцільно розрізняти три стадії, які по суті є різними етапами розвитку на нашій планеті глобальної соціоекосистеми.
На відміну від інших організмів людина - це особливий біоло­гічний вид, який впливає на природу не лише своїми метаболічни­ми процесами, тобто біологічним обміном речовин, а й трудовою діяльністю. Історичний аналіз взаємовідносин суспільства та при­роди свідчить, що інтенсифікація антропогенних трансформацій у біосфері пов'язана не стільки з ростом народонаселення, скільки з його технічним оснащенням та суспільною організацією праці. За допомогою кам'яних знарядь первісні люди почали перетворювати об'єкти і процеси природи з їх натурального стану на штучний.
З розвитком суспільства, з утворенням великих суспільних об'єд­нань (племен, союзів племен, держав) ці процеси безперервно посилювалися. Тому етапи взаємодії суспільства та природи від­повідають не лише етапам вдосконалення засобів виробництва, якими люди безпосередньо впливали на природу, але й етапам розвитку виробничих відносин, етапам розвитку самого людського суспільства.
4. СТАДІЇ ВЗАЄМОДІЇ СУСПІЛЬСТВА ТА ПРИРОДИ
Перша стадія взаємодії суспільства та природи тривала близько 2-3 млн. років від появи на Землі перших людей примітивного виду Homo habilis до виникнення близько 40 тис. років тому сучасного людського виду Homo sapiens(людина розумна), тобто до початку пізньопалеолітичної доби. В цей час взаємодія людини з природою обмежувалась біологічним обміном речовин. У людини, що є біосоціальною істотою, ще переважала її біологічна сутність. Нечис­ленні первісні стада людей, озброєні недосконалими кам'яними знаряддями, органічно „вписувались" як складові елементи у при­родні екосистеми, не порушуючи своєю діяльністю їхньої динаміч­ної рівноваги. Через це можна вважати, що на цій стадії людське суспільство та біосфера у сукупності являли собою функціонально незамкнену глобальну соціоекосистему, в якій слабкі антропоген­ні впливи не могли викликати помітних змін у навколишньому середовищі.
На другій стадії взаємодії суспільства та природи, що тривала близько 40 тис. років від початку пізнього палеоліту і до кінця дру­гої світової війни, тобто до середини XX ст., людство вже відчутно впливало на навколишнє середовище, причому антропогенний тиск на природу неухильно зростав разом із розвитком людського суспільства, з удосконаленням виробничих відносин та знарядь праці. Людська діяльність спричинила вимирання багатьох видів тварин і рослин, викликала деградацію природних екосистем на значних площах, але ще не порушила природного кругообігу речо­вин та енергетичних потоків на нашій планеті, тобто динамічної рівноваги біосфери. Негативні дії людей почали викликати зворот­ну реакцію природи (уповільнену і не завжди адекватну), що ство­рювало певні напруження у взаємовідносинах між людським сус­пільством і навколишнім середовищем. Отже, можна вважати, що на даній стадії глобальна соціоекосистема стала частково функці­онально замкненою.
С. М. Стойко виділяє у цій стадії три етапи: примітивний, протя­гом якого людина впливала на природне середовище полюванням та рибальством; агрокультурний, коли основними засобами антропогенного впливу на природу були скотарство та землеробство; машинно-індустріальний, в якому провідним фактором руйну­вання навколишнього середовища стало промислове виробництво.
У пізньому палеоліті, що тривав близько ЗО тис. років, люди, що належали до сучасного виду Homo sapiens, досягли вже значного суспільного розвитку, об'єднувались у великі племена, вільно користувалися вогнем, виготовляли досконалі кам'яні знаряддя та зброю. Мисливство для них було провідною галуззю господарства, а такі великі тварини, як мамонти, волохаті носороги, велетенські олені, первісні зубри та коні, основними продуктами харчування. Полювання на цих великих тварин забезпечувало давніх людей м'ясом, жиром, сухожиллями, кістковим мозком. Найбільші кістки використовувались для побудови жител та святилищ, а шкури – для накривання жител і виготовлення одягу.
Для полювання на стадних тварин широко застосовувався загонний спосіб, коли великі стада оточували і заганяли на високі кручі, з яких тварини падали і масово гинули, розбиваючись на смерть. Це поступово призвело до різкого скорочення чисельності багатьох з названих тварин, а згодом - до їхнього повного вими­рання.
Знахідки з кісток мамонтів по всьому ареалу поширення їх, в тому числі й в Україні, засвідчують величезні масштаби винищен­ня цих тварин. На думку українського палеонтолога К. А. Татари-нова, знищення стада мамонтів у 80 особин (стоянка Пушкарі) рівнозначне знищенню поголів'я 7-8 пар цих тварин за ціле століт­тя. На палеолітичних стоянках Середнього Придністров'я (Вороновиця І, Молодово V, Кормань IV, Бабин І) загальна чисельність знай­дених решток мамонтів перевищує 300, що рівнозначно винищен­ню поколінь 28-32 пар цих тварин за століття. Якщо припустити, що на території України та деяких інших регіонів європейського континенту на кожні 5 км існував у середньому один мамонт, то при оптимальній насиченості цим видом лісової та лісостепової зон їхня загальна чисельність могла коливатися в межах півмільйона особин. Палеолітичні мисливці могли винищити це пого­лів'я всього за одне тисячоліття.
Про великий вплив людей кам'яної доби на навколишнє середо­вище свідчать, крім археологічних та палеонтологічних, також істо­ричні дані. Наприклад, аборигени Тасманії, які вимерли до кінця XIX ст. і яких європейці застали ще на стадії пізнього палеоліту, систематично випалювали рослинність на величезних просторах острова з метою створення кращих умов для життя і мисливст­ва. Екологічний ефект цих пожеж, що нерідко перманентне трива­ли тисячоліттями, був надзвичайно великим: змінювався характер мікроклімату, рослинності та ґрунтового покриву, вологі ліси поступалися чагарникам і саванам. Вогонь вивільнював з-під лі­сових хащ цілі регіони, що створювало значну перевагу первісно­му мисливцю, разом з тим порушуючи фауну і флору, посилюючи ерозійні процеси. Аналогічно тасманійцям вели себе й аборигени Австралії, діяльність яких також зумовила часткове зникнення лі­сів та інші негативні наслідки.
Зі зникненням великих травоїдних тварин і обмеженням масо­вого полювання на них первісним людям доводилося шукати нові джерела існування, змінювати спосіб життя, що склався за доби пізнього палеоліту. Люди змушені були знову повернутися пере­важно до збиральництва, рибальства та полювання на дрібних тва­рин. Відповідно змінилися і кам'яні знаряддя. Давня кам'яна доба (палеоліт) близько 10-12 тис. років тому перейшла у середню кам'яну добу - мезоліт, але їжі для людей, чисельність яких на цей час значно зросла, вже не вистачало. Довелось шукати якісно нові шляхи здобуття продуктів харчування. Люди змушені були зай­нятися скотарством та землеробством. Близько 8 тис. років до н. е. почалася нова кам'яна доба - неоліт.
Розвиток скотарства і землеробства, виникнення давніх циві­лізацій спричинили нове загострення протиріч між суспільством та природою. Масові вирубки і випалювання лісів, нерегульований ви­пас худоби, а особливо кіз у гірських місцевостях, розорювання земель зі слабким грунтово-рослинним покривом у посушливих зонах - все це призвело до опустелювання величезних територій у Північній Африці, Аравійському півострові, Малій та Середній Азії, Європейському Середземномор'ї. Наприклад, знамениті лі­ванські кедри, що колись були джерелом цінної деревини для фі­нікійських кораблів, палаців Ахеменідів та храмів Єрусалима, за­лишились тільки на прапорах Лівану.
Антропогенний вплив на природу значно посилився з початком широкого використання людством металів. Як свідчать археологіч­ні та історичні дані, найдавнішими металами, відомими людям, були самородні мідь, золото та срібло. При розкопках стародавньо­го міста Чатал-Гуюк у південній частині Анатолії (Туреччина) в ша­рах, що датуються кінцем VII тисячоліття до н. е., знайдено багато мідних речей і навіть шматків шлаку, що свідчить про виплавку мі­ді. Наприкінці неоліту в Шумері, Єгипті, індії, Китаї розпочався та­кож видобуток золота і срібла. Найдавніші золоті прикраси, знай­дені в Єгипті, датуються 4,5 тисячоліттям до н. е. Спочатку срібло цінувалося навіть більше за золото. У першому тисячолітті до н. е. срібло видобували в Стародавній Греції на південь від Афін на вели­ких свинцево-срібних рудниках півострова Лавріон, відтак на тери­торії сучасних Іспанії, Швеції, а в середні віки, коли було відкрито ба­гато родовищ срібла у Центральній Європі, його почали навіть нази­вати „німецьким металом". До XVI ст. Німеччина була головним постачальником срібла в Європі. Наприклад, у Фрайбурзькому гірничому окрузі Саксонії розроблялось більше тисячі промисло­вих жил срібла, якого тут за 700 років було видобуто 5,2 млн.
У третьому тисячолітті до нашої ери почався бронзовий вік, а у ; другому тис. до н. е. - залізний. Жоден з металів так потужно не стимулював розвиток виробництва, як залізо. Основним металом на планеті залишилось залізо й в середні віки.
У часи середньовіччя відбувався подальший розвиток різних ви-дір сільськогосподарської діяльності, яка здійснювалась за раху­нок екстенсивних методів - підсічно-вогневої системи, розорю­вання нових земель, що створювало основу локальних і регіональ­них соціоекологічних протиріч на майбутнє. Активна вирубка лі­сів, освоєння нових угідь без урахування наслідків мали місце в даний період в ряді районів Європи та Азії. Лісова зона в Захід­ній Європі в цей час практично зникає, різко скорочується площа, зайнята лісами, у Центральній та Східній Європі, змінюються грун­ти, дикі тварини витісняються з місць їх постійного проживання. Вплив на природу видобутку корисних копалин, ремесел, урбані­зації був не таким значним, але постійно зростав.
Починаючи з XVI ст., розвиток капіталістичних відносин у су­спільстві, винахід парової машини та інтенсивний розвиток промис­ловості зумовили початок нового машинно-індустріального етапу другої стадії взаємодії людського суспільства та природи на на­шій планеті. Засноване на капіталі виробництво долало обожню­вання природи, традиційне, замкнуте у певних межах феодальної формації задоволення існуючих суспільних потреб. Молодий капі­талізм розвивав потужну індустрію, підкорював природні ресурси вузькому практицизму. Ідеологія молодого капіталізму з прита­манною йому ідеєю соціально-економічної конкуренції поширилась і на взаємостосунки з природою. У XVIII - XIX ст. людство законо­мірно вийшло на чергову промислову революцію, що було, по суті, другим за значимістю явищем (після переходу до відтворювального типу господарства) в історії взаємодії суспільства і природи. Основним фактором впливу на природу стає промислове вироб­ництво як якісно вища форма трудової діяльності, яке у великій мірі не лише розширило можливості соціалізації природи, підняло на новий ступінь виробничі можливості праці, а й зумовило па­нування товарно-грошових відносин, для яких потрібні як нові дже­рела сировини, так і ринки реалізації.
Більшість регіонів світу в другій половині XVIII - XIX ст. спочат­ку стають сировинними колоніями промислове розвинутих країн, а відтак починається спеціалізація на видобуванні, виробництві та вирощуванні саме того, що потребує світовий ринок. Яскраві прик­лади грабіжницького використання природи дає історія освоєння Північної Америки XVIII - XIX ст. Американський дослідник Р. Парсон писав, що “рух колоністів на Захід супроводжувався таким ко­лосальним винищенням природних ресурсів, яким колосальним був сам рух”. За даними Ж. Дорста, в 1870 - 1875 рр. кількість що­річно вбитих бізонів в Америці складала 2,5 млн. голів. З 1830 р. тут проходила кампанія за поголовне винищення бізонів і власники залізниць запрошували пасажирів стріляти у тварин прямо з ві­кон поїздів. Розорювання прерій викликало могутні пилові, так звані чорні бурі. За період 1790-1939 рр. у США були зруйновані або збідніли не менше 114 млн. гектарів родючих земель. На пло­щі 313 млн. гектарів прискорена ерозія зумовила значну втрату гумусу.
Після відкриття Рурського кам'яновугільного басейну і початку виплавлення коксу в 1849 р. почався перехід на мінеральне пали­во у металургії, що значно прискорило видобуток та переробку за­лізної руди. Цьому сприяло й те, що із залізних руд згодом почали виплавляти інші кольорові метали - нікель, кобальт, мідь, марга­нець тощо. Різко почав зростати видобуток залізної руди на плане­ті - від кількох тисяч тонн у 1800 р. до 7 млн. тонн у 1900 р. Особли­во активізувався негативний антропогенний вплив на природу після застосування парової машини на морському та залізничному транспорті і винаходу двигунів внутрішнього згоряння. Господар­ська діяльність почала завдавати щораз більшої шкоди надрам, рослинному й тваринному світу, грунтам, поверхневим та під­земним водам, повітрю, але все ще не порушила динамічної рівноваги всієї біосфери.
Третя стадія взаємодії суспільства та природи почалася в. се­редині XX ст. після закінчення другої світової війни, яка стимулювала різкий стрибок у розпитку науки і техніки, започаткувавши нову науково-технічну революцію. За визначенням В. і. Вернадського, людина стала найбільш могутньою геологічною силою на нашій планеті, людська діяльність почала перевищувати масштаби най­потужніших стихійних явищ. На жаль, ця могутність людства май­же не спрямовувалась на окультурення та вдосконалення приро­ди, створення на Землі ноосфери - сфери розуму, про що мріяв В. І. Вернадський. Навпаки, нераціональна господарська діяльність, багаторазово підсилена здобутками науково-технічного прогресу, призвела до пошкодження і вичерпання природних ресурсів, пош­кодження регенераційних механізмів біосфери, деформації скла­деного протягом багатьох мільйонів років природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті, порушення динамічної рівноваги глобальної земної соціоекосистеми. Внаслідок цього почалося прогресуюче руйнування біосфери Землі, що загрожує стати незворотним і призвести у найближчому майбутньому до такого ступеня деградації навколишнього середовища, що воно стане непридатним для подальшого існування людей.
У наш час речовинно-енергетичний обмін між суспільством та природою досяг таких величезних масштабів, всі природні та со­ціально-економічні компоненти глобальної соціоекосистеми вияви­лись настільки взаємопов'язаними, що будь-який, навіть порівняно незначний антропогенний вплив на той чи інший природний компо­нент охоплює всю соціоекосистему в цілому і викликає непередба­чені, часто далекосяжні негативні наслідки. Отже, на третій сучас­ній стадії взаємодії суспільства та природи глобальна земна соціоекосистєма стала функціонально замкненою. Вона втратила здат­ність до природної саморегуляції. Головним її регулятором тепер повинно стати людське суспільство, і від того, як воно буде вико­нувати ці функції, залежить його власне майбутнє.
Сучасний стан навколишнього середовища і прогнози глобальної соцюекологічної ситуації спонукали учасників 38-ї сесії Гене­ральної Асамблеї ООН восени 1983 р. створити Міжнародну комі­сію по навколишньому середовищу та розвитку, покликану аналізувати його в контексті глобальних перспектив. На основі оцінок авторитетних експертів у 1987 р. ця комісія підготувала перше фундаментальне дослідження “Наше спільне майбутнє”. На сучас­ному рівні об'єктивних знань у ньому відображено розуміння сві­товим співтовариством гостроти соціоекологічної проблематики, необхідність глобальної переорієнтації суспільно-політичного, еко­номічного, економіко-технологічного та культурного розвитку, здійснення для цього відповідних національних і загальнопланетарних проектів.
Головними факторами, що призвели до сучасної кризової соціоекологічної ситуації, є демографічний вибух, урбанізація, індустрі­алізація та хімізація народного господарства. Незважаючи на те, і що в багатьох розвинутих країнах народжуваність в останні роки відчутно загальмувалась, кількість народонаселення Земної кулі і за останні роки зросла більше ніж у 2 рази, досягла 6 млрд. осіб і продовжує різко зростати. Більшість цього населення зосеред­жується у великих містах. Кількість людей, зайнятих у сільсь­кому господарстві, щороку зменшується. Прогодувати величезні маси міських жителів стає щораз важче, що викликає необхідність застосування хімічних методів/спрямованих на полегшення обро­бітку земель і підвищення родючості сільськогосподарських культур.
Обсяг промислової продукції в усьому світі кожних 10 років збільшується тепер приблизно вдвічі. Якщо за весь період цивілі­зації людство використало 80-85 млрд. т палива, то половина цьо­го обсягу припадає на останні 25-30 років. Це пов'язано з тим, що у другій половині XX ст. значно змінився паливно-енергетичний баланс на планеті. Питома вага нафти у ньому становить 44 %, природного газу - 18, вугілля - 35 %. За оцінкою експертів, запа­сів органічного палива - вугілля, нафти і газу на рівні прогнозова­ного його споживання у 2000 р., - вистачить людству ще на 150 ро­ків. Максимальний видобуток нафти на планеті очікується у 90-х роках XX ст., а до 2035 р. 90 % всіх відомих світових запасів наф­ти і газу буде повністю вичерпано.
Внаслідок індустріалізації Землі та розвитку транспортних за­собів різко погіршилась якість атмосферного повітря. Щорічно про­мислові підприємства викидають приблизно 145 млн. т оксиду сірки (IV), 250 млн. т пилу, близько 1 млн. т сполук свинцю, десят­ки тисяч тонн фтористих та хлористих сполук, а було величезного поширення явище кислотних дощів. Вихлопні гази автотранспорту та викиди промислових підприємств утворили над багатьма міс­тами постійні отруйні газові хмари, що дуже шкідливо відбиваєть­ся на здоров'ї людей.
Зараз спалюють щороку близько 2 млрд. т вугілля. Цей процес супроводжується викиданням в атмосферу мільярдів тонн вугле­кислого газу та інших речовин. Наземні рослини та фітопланктон океанів вже не встигають засвоювати таку кількість вуглекислоти. В атмосфері планети швидко накопичуються вуглекислий газ (близько 0,4 % на рік) та інші шкідливі гази - метан, оксиди сірки, азоту, фтористо-хлористі вуглеводневі сполуки (3 % на рік). За період з 1860 р. по 1985 р., за підрахунками дослідників, в резуль­таті спалювання органічного палива в атмосферу потрапило 165 млрд. т вуглекислого газу, його вміст у ній зріс на ЗО %, при­чому лише за 1959 - 1985 рр. - на 9 %.
При сучасних темпах спалювання органічного палива очікуєть­ся, що в 2010 р. щорічні викиди вуглекислого газу досягнуть біль­ше 10 млрд. т. Зараз вміст вуглекислого газу в атмосфері Землі вже досягає 2300 млрд. т і передбачають, що до 2000 р. він збіль­шиться майже вдвічі. Якщо цей процес буде тривати, постане загроза виникнення на Землі “парникового ефекту”, при якому атмосфера буде безперервно нагріватися. Одночасно із збільшен­ням вуглекислоти падає вміст у атмосфері кисню, відтворення якого не встигає за споживанням.
Швидко зменшуються на Землі запаси питної води. Кількість води, що забирається з річок для промисловості, зрошення та по-збутових потреб, становить вже 20 % поверхневого стоку. У промислово розвинутих країнах практично весь стік води проходить через промпідприємства, зрошувальні системи, водопровід та ка­налізацію. Забруднення охопило навіть акваторії Світового океану. Порівняно недавно (у 1947 р.) Тур Хейєрдал під час своєї першої подорожі на “Кон-Тіки” захоплювався чистотою Тихого океану. Нині Світовий океан перетворився на гігантський відстійник бага­тьох видів відходів сучасної цивілізації. Величезні площі океанічної поверхні вкриті плаваючим сміттям та нафтопродуктами, які по­трапляють сюди при очищенні резервуарів, внаслідок аварій тан­керів і витоків при розвідуванні та експлуатації морських нафто­промислів. Нафтова плівка вже вкриває п'яту частину поверхні Світового океану. Крім того, в нього щорічно скидають 5 тис. т ртуті, 50 тис. т ДДТ та інші шкідливі сполуки. Все це знищує біоло­гічні ресурси океану, порушує водно-повітряний обмін планети та глобальну кліматичну стабільність.
Особливо сильно позначився антропогенний вплив на лісах нашої планети. За історію людської цивілізації територія лісових ма­сивів на Земній кулі скоротилася на 60-65 %, що призвело до відчутного погіршення гідрологічного та кліматичного режимів. Щорічно від вирубок, пожеж та забруднень атмосфери гине 11 млн. га лісів. За оцінками експертів, лісистість планети за період 50-х - кінця 70-х років скоротилась у 2 рази - з 50 до 25 млн. км2. Найбіль­ший обсяг втрат припадає на “зелені легені” нашої планети, які постачають основні об'єми кисню в атмосферу Землі, найбагатші у біологічному відношенні вологі тропічні ліси Африки, Пів­денної Америки та Південно-Східної Азії, а також на сибірську тайгу. Передбачають, що до 2000 р. в країнах, що розвиваються, у зв'язку із зростанням попиту на деревину та паливо і потребою розширення площ сільськогосподарських угідь буде знищено 40 % сучасної площі лісів. При цьому слід мати на увазі, що вологі тропічні ліси, які покривають загалом менше 10 % площі суші, кон­центрують 40 % всього генофонду планети. А зникнення рослин має особливо важкі екологічні наслідки, адже, як стверджують спеціалісти, від кожного рослинного виду, як правило, залежить існування 10-30 видів комах, а інколи й вищих тварин та інших видів рослин.
Крім знищення місць проживання організмів та шкідливого ,' впливу на них отруйних викидів промпідприємств і транспорту, ( величезної шкоди органічному світу нашої планети завдають розвиток хімічної промисловості та хімізація сільського і лісового гос­подарства, зокрема широке застосування отрутохімікатів для бо­ротьби з шкідниками сільськогосподарських та лісогосподарських культур і зловживання мінеральними добривами. Кожного року в грунти вноситься понад 500 млн. т мінеральних добрив і 3 млн. т пестицидів.
С За період 50-х - середини 80-х років обсяги виробництва про­дукції органічної хімії на планеті зросли з 7 до 250 млн. т, щорічно на світовий ринок потрапляє від однієї до двох тисяч видів нової продукції. А всього людство нині активно використовує близько 80 тис. неприродних хімічних сполук. Внаслідок цього нині близько 1 млн. видів фауни і флори знаходиться під загрозою зникнення, 14 тис. людей в різних країнах щорічно гине від отруєння пестици­дами, 700 тис. - захворює внаслідок вживання забрудненої води і проживання в місцях інтенсивного забруднення атмосфери.
Парадоксально, що найшвидше до хімічного забруднення навколишнього середовища пристосовуються саме шкідливі для на­родного господарства види організмів. Внаслідок цього ефектив­ність хімічних методів боротьби з ними швидко падає. Наприклад, якщо в США у 40-х роках XX ст. шкідники знищували 7 % врожаю, то в кінці 80-х років - майже вдвічі більше при зростанні застосу­вання пестицидів у 10 разів.
5. СУЧАСНА СОЦІОЕКОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ
Особливо гостро соціоекологічна криза проявилася у країнах колишнього Радянського Союзу та його сателітів, зокрема в Укра­їні. В умовах тоталітарного комуністичного режиму сама можли­вість існування гострих суперечностей між соціалістичним су­спільством та природою категорично відкидалася. Нежиттєва дер­жавно-монополістична економіка утримувалась на хижацькому визиску людських та природних ресурсів та нещадному забруд­ненні навколишнього середовища. Колоніальний статус України ще більше поглиблював цю ситуацію, внаслідок чого на сьогодні при­рода України тяжко пошкоджена, природні ресурси в значній мірі вичерпані, а мільйони її громадян серйозно хворі.
Як відзначалося у Національній доповіді України на конференції ООН “Навколишнє середовище і розвиток” (Бразилія-92), в умовах панування в колишньому СРСР централізованої планової командно-адміністративної системи економіка України десятиліттями форму­валась без урахування об'єктивних потреб та інтересів її народу, належної оцінки екологічних можливостей окремих регіонів. Вна­слідок цього в Україні склалася одна з екологічно “найбрудніших” економік - перенасичена хімічними, металургійними, гірничоруд­ними виробництвами із застарілими технологіями. Висока мате­ріалоємність і енергоємність нашого виробництва призводить до надлишкового видобування корисних копалин, їх переробки і спа­лювання. Це породжує додаткові обсяги відвалів пустої породи, золи та шлаків, шкідливих викидів у воду і атмосферу.
За даними Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, обсяг накопичених у межах нашої країни від ходів добувної, енергетичної, металургійної та інших галузей про­мисловості перевищує 17 млрд. т і продовжує щорічно зростати на 1 млрд. т. На території України, що займала лише 2,7 % території колишнього СРСР і мала лише 2 % стоку поверхневих вод, на оди­ницю її площі було розташовано промислових підприємств у 10 ра­зів більше, ніж у Радянському Союзі в цілому. Четверта частина промислових викидів колишнього СРСР ще й досі лягає важким тя­гарем на населення України та її природу. У 1986 -1991 рр. усіма джерелами забруднення було викинуто в атмосферу більше 100 млн. т шкідливих речовин. Майже 20 % міського населення України проживає в зонах, де граничне допустимі концентрації шкідливих речовин у повітрі перевищено у 15 разів.
Дуже гострою в нашій державі є проблема питної води. Україна водним з найменш водозабезпечених регіонів Європи. Потенційні місцеві ресурси поверхневих і підземних вод становлять 60 км3, знижуючись у маловодні роки до 37 км3. Населення і народне гос­подарство України щорічно використовують близько ЗО млрд. м3 води. В той же час величезні об'єми забрудненої води скидаються поверхневі водоймища. Наприклад, в 1990 р. у річки та водойми України було скинуто 3,2 млрд. м3 забруднених стічних вод. Річки, особливо малі, водосховища, акваторії Азовського моря, Сиваша та північно-західної частини Чорного моря характеризуються під­вищеною забрудненістю, погіршенням гідрологічного стану, втра­тою значної частини водних, рибних, мінеральних і деградацією /рекреаційних ресурсів. Особливе занепокоєння викликає безперервне підняття рівня мертвої сірководневої зони в Чорному морі.
Кількість осередків стійкого забруднення підземних вод про­мисловими і комунальними стоками та засобами хімізації сіль­ського господарства зросла за останні 20 років в Україні більше ніж у 4 рази і становить понад 200. Це призвело до забруднення 6 % розвіданих запасів підземних вод, а близько 24 % виявились під загрозою якісного виснаження. Практично в усьому південному і частково у східному регіонах України спостерігається підвищен­ня мінералізації підземних вод, зросли концентрації нітритів і пес­тицидів.
Каскад із шести штучних великих водосховищ на Дніпрі, побу­дованих у 50-70-ті роки, призвів до величезних негативних наслід­ків. Затоплено і вилучено із сільськогосподарської сфери понад 500 тис. га родючих земель. Крім того, підтоплюються прилеглі до водосховищ землі (близько 100 тис. га). Мають місце застійні яви­ща, акумулювання шкідливих речовин, “цвітіння” води, а також руй­нування берегів (зараз потребують закріплення понад 1400 км берегів).
Земельний фонд України становить 60,4 млн. га. Через відсут­ність резерву вільних земель для розміщення продуктивних сил продовжують залучатися землі сільськогосподарського призначен­ня. З цієї причини загальні втрати сільгоспугідь за останні ЗО років перевищили 2 млн. га, з них 150 тис. зайнято твердими промисло­вими відходами. Нераціональні екстенсивні методи ведення сіль­ського господарства призвели до того, що третину всієї ріллі еро­довано. Щороку порушується близько 200 тис. га земель, темпи їх рекультивації недостатні. Крім того, грунти інтенсивно забрудню­ються важкими металами та іншими компонентами промислових викидів, а також залишками мінеральних добрив і отрутохімікатів. Серед останніх 49 пестицидів особливо небезпечні як високоток­сичні, надакумулятивні і стійкі. Надмірна і нераціональна хімізація сільського господарства призвела до того, що в продуктах хар­чування все частіше зустрічаються нітрати, пестициди та інші шкід­ливі для живих організмів речовини.
Внаслідок ненормованих вирубок значно скоротилася лісистість нашої країни і зараз становить лише 14,3 % її території (проти 37 % у колишньому СРСР і 29 % - у світі). Отже на одного громадя­нина України припадає тільки 0,2 га лісів (у світі - 1,4 га) - це най­нижчий показник у Європі. Площа природно-заповідних об'єктів України становить лише 2,1 % її території, в той час як у розвину­тих країнах наближається до 10 % (наприклад, у США - 7,8 %).
Трагедією для українського народу, про що відверто говориться у вищезгаданій Національній доповіді України на бразильській конференції ООН, стала аварія на Чорнобильській АЕС. її глибинні причини полягають в ірраціональних соціально-економічних відно­синах, що панували в державних, промислових і наукових струк­турах колишнього СРСР, а також у безконтрольному нарощуванні потужностей “мирного атома” при недосконалості технологічних систем. Ще й нині в Україні діє 15 атомних енергоблоків (3 не добу­довано). Загалом у нас було сконцентровано 40 % всієї ядерної енергетики колишнього СРСР. На територіях, радіоактивне забруд­нених після Чорнобильської катастрофи, зараз проживає 2,4 млн. людей, в тому числі понад 500 тис. дітей віком до 14 років. Понад 150 тис. мешканців одержали дози опромінення щитоподібної залози, які перевищують граничне допустимі.
Можна констатувати, що Україна перенасичена промисловим виробництвом, окремі галузі якого дуже шкідливі для природи і людей. У таких промислових містах, як Запоріжжя, Дніпродзержинськ, Кременчук, зареєстровано ріст онкологічних захворювань у дітей у 5-8 разів. З 1991 р. в Україні вже припинилось природне відтво­рення населення - людей померло на ЗО % більше, ніж народилося. Дитяча смертність в Україні найвища в Європі, 80 % вагітних жінок хворі (10 років тому ця цифра становила ЗО %), на тисячу ново­народжених в Україні вмирає в містах 13, в селах - 14 дітей, 80 % українських дітей хворі. Зростає кількість людей з порушеною спадковістю. Лише за останнє десятиріччя в країні у п'ять разів збільшилась кількість неповноцінних дітей. До закінчення серед­ньої школи 46 % випускників набувають різних хронічних захворю­вань, 50% - морфофункціональних порушень. З 1986 р. на 5 % що­річно зростає кількість народжених дітей-мутантів. Український народ опинився перед реальною загрозою вимирання.
Узагальнюючи сказане, можна констатувати, що перед людством зараз стоїть серйозна дилема. В разі нерозв'язання людьми протиріччя між собою та природою остання його розв'яже за рахунок людства. Отже, треба негайно зупинити процес прогресуючого руйнування біосфери, яка є складовою частиною глобальної соціоекосистеми, інакше остання деградуватиме до повного роз­паду. Внаслідок цього людство буде просто відторгнуте природою як шкідливий чинник і пошкоджена біосфера знову почне поступово відновлювати свою динамічну рівновагу, але вже без людей, які просто перестануть існувати на Землі. Альтернативою такого розвитку подій є невідкладна гармонізація взаємовідносин сус­пільства з природою, включення всіх продуктів господарської діяльності у природний кругообіг речовин, відновлення речовинно-енергетичного балансу в біосфері нашої п