Реферат - Історія економічної думки на Україні

відзначаючи у згаданій вище праці з історії політичної економії особливо великий вплив соці­ально-політичного напряму, вважав, що більшість його представників та прихильників далі звичайної соціальної політики не йшли і нічого не зробили для розвитку власне теоретичних засад політичної економії.
Ці основні напрями політичної економії та відповідні їм школи виникали як альтернативні (історична школа за­перечувала засади класичної, австрійська школа виникла як реакція на теоретичну безплідність історичної тощо) і розвивалися у конфронтації одна до одної, а всі разом — до марксизму з його інтерпретацією засад класичної школи та політичною доктриною. Однак необхідно підкреслити, що з часом основна тенденція у розвитку цього процесу зміню­ється.
Бурхливі дискусії 70-х років між «австрійцями» та пред­ставниками історичної школи про переваги абстрактно-де­дуктивного чи емпіричного методів дослідження призвели до взаємного визнання доцільності використання економіч­ною теорією методу як індукції, так і дедукції. Прагнення подолати однобічність моністичного пояснення всіх еко­номічних явищ або ж виключно з позицій класичної теорії трудової цінності чи теорії граничної корисності австрійсь­кої школи дали поштовх до поглиблення теоретичних за­сад останньої американською школою на чолі з Дж. Кларком («теорія граничної продуктивності капіталу» та ін.), а також англійською на чолі з А. Маршаллом. Праці А. Маршалла, який запропонував власне розв'язання про­блеми цін на основі поєднання теорії граничної корисності з елементами теорії трудової цінності Д. Рікардо (в час­тині інтерпретації витрат виробництва), започаткували у 90-ті роки XIX ст. неокласичний напрям теоретичної еконо­мії, який мав надзвичайно великий вплив на її подальший розвиток.
У свою чергу, соціальна школа політичної економії, що розвинулася в Німеччині в 90-ті роки (Р. Штаммлер, К. Діль, А. Аммон й ін.) на базі нової історичної школи, почала широко використовувати теоретичні засади маргіналізму, його категоріальний апарат тощо, прагнучи поєд­нати їх застосування з вивченням соціально-правового, етичного аспекту ринкових відносин, проблеми розподілу та ін. Щодо представників маргінальної школи та неокла­сицизму, то, зберігаючи методологічну основу підходу — аналіз ринкових відносин в умовах вільної конкуренції, вони не тільки визнають необхідність і доцільність соціаль­них реформ та певного державного регулювання економі­ки, а й намагаються обгрунтувати їх напрями, межі, сту­пінь економічної доцільності тощо.
«Життя йшло всупереч науці,— писав з цього приводу М. Туган-Барановський,— і наука пішла на поступки... за­хисників ніким не регульованого, зовсім вільного товарного господарства залишилось зовсім мало... Вивчення законів вільної гри економічних сил — у чому й полягає найважливі­ший зміст політичної економії — призвело до визнання не­обхідності планомірного регулювання цієї гри суспільною владою».
Значно посилюється наприкінці 90-х—початку 1900-х років і критичний струмінь в оцінці теоретичних методоло­гічних засад марксизму. На цей час досвід таких провідних капіталістичних країн, як Англія і США, де капіталізм роз­вивався на власній основі, а також таких, як Німеччина та Росія, де він міцнів під егідою протекціоністської політики імперських держав, дедалі переконливіше свідчив, що не справджувалися ні висновки класиків буржуазної політич­ної економії щодо можливостей автоматичного саморозвит­ку капіталізму та меж такого розвитку, ні прогнози осно­воположників марксизму щодо його загибелі. Відносно цих прогнозів Ф. Енгельс у 1895 р. визнав, що замість револю­ції соціальної, на яку очікували вони з К. Марксом, відбу­лася революція економічна, що охопила весь Європейський континент, вперше дійсно ствердила у Франції, Австрії, Угорщині, Польщі і недавно в Росії крупну промисловість, перетворила Німеччину на першокласну промислову краї­ну,— і все це на капіталістичній основі. Звичайно, цей вис­новок Енгельс ніякою мірою не поширював на теоретичні засади марксизму та його соціально-політичну спрямова­ність.
Проте в соціал-демократичному рухові відбувається роз­кол саме на основі переосмислення марксистської економіч­ної і політичної доктрини. На Заході, зокрема в Німеччині, у соціал-демократичному середовищі вже наприкінці 90-х років сформувалися два основні напрями. Перший з них, за визначенням видатного, всесвітньо відомого вченого-економіста, спеціаліста з аграрних проблем, історії економіч­них учень та народного господарства П. Лященка, був «більш ортодоксальний» у теорії, спрямований до розвитку й поглиблення доктрини марксизму відповідно до нової епо­хи у розвитку капіталізму та нового його етапу — імперіа­лізму. Разом з тим його представники були більш «лівими» у практичній політиці, прагнучи до здійснення революцій­них лозунгів марксизму. Прихильники другого напряму— напряму «політичного реформізму»—і в теорії висували ідею «перегляду», ревізії всіх теоретичних передумов марк­сизму.
До першого напряму П. Лященко відносив, поряд з творами К. Каутського, праці К. Лібкнехта, А. Бебеля, Р. Гільфердінга, Р. Люксембург; найпослідовнішими вираз­никами ідей другого, реформістського, напряму П. Лященко справедливо вважав Е. Бернштейна та Е. Давіда. Проте, поділяючи значною мірою погляди ортодоксальних марк­систів, він у своїй «Історії економічних учень» оцінював по­зицію цих «ревізіоністів» як «пряме вбивство теоретичної марксистської думки», яка «пішла у них назад, дійшовши у теорії до «граничної корисності», в соціально-політичних переконаннях—до Сисмонді, на практиці—до повної від­мови від тактики непримиренного марксизму».
Дійсно, у своїх останніх і, як свідчить подальша світо­ва практика суспільного розвитку, далекоглядних перед­баченнях Е. Бернштейн, Е. Давід, Ф. Герц та інші теоре­тики цього напряму виходили з найновіших досягнень еко­номічної теорії того часу і підтверджували їх переглядом та аргументованою критикою теоретичних засад і політич­них висновків марксизму. Вони доводили обмеженість марк­систського діалектико-матеріалістичного методу аналізу суспільних явищ, наукову доцільність використання як кла­сичної теорії трудової цінності, так і теорії граничної ко­рисності, заперечували марксистське вчення про загальний закон капіталістичного нагромадження, відносне та абсо­лютне погіршення становища пролетаріату, кінцеве розша­рування селянства на крупну буржуазію і пролетаріат та загибель селянства як класу тощо. На цій основі давалася критика теорії «наукового соціалізму», марксистської про­грами соціалістичної революції, диктатури пролетаріату та будівництва нового суспільства. Поряд з цим розвивалася теза про поступове визрівання нових соціально-економічних відносин у надрах капіталізму в міру його зрілості, про можливість мирного переростання капіталізму на його ви­щих стадіях у соціалізм.
Подібні позиції не могли не викликати гострої неприми­ренної критики з боку ортодоксальних марксистів на чолі з К. Каутським на Заході та Г. Плехановим, а згодом і
В. Леніним — у Росії. Проте у сферу впливу ідей нового напряму соціал-демократичної думки, її реалістичних кон­цепцій та еволюційних засад була поступово втягнута аб­солютна більшість теоретиків соціал-демократичного руху, навіть такий ортодокс марксизму, як К. Каутський.
Таким чином, зміни у тенденціях розвитку політико-економічного знання, що виявилися у пошуку консенсусу різних його напрямів та відповідних політекономічних шкіл одночасно з розвитком їхньої власної методологічної та теоретичної бази, були пов'язані передусім із змінами в су­спільно-економічній дійсності. Нові явища, породжувані в ній капіталізмом на його монополістичній стадії, вели до якісних перетворень у всіх соціально-економічних структу­рах західних країн, значно змінювали і ускладнювали ха­рактер функціонування економіки і настійно вимагали сут­тєвої перебудови політичної економії у різних її напрямах, адаптації її до нових умов і завдань. Саме з цим і була пов'язана та своєрідна криза, яку переживала політична економія на Заході у другій половині XIX ст.
Аналогічні процеси, хоч і дещо пізніше, протікали і в економічній теорії в Україні. Як було показано вище, в останній третині XIX ст. її розвиток тут відбувався у сфері впливу та самобутньої інтерпретації на власному суспіль­но-економічному грунті класичної .школи політичної еко­номії, західноєвропейських та російських соціалістичних вчень, у тому числі й марксизму; плідний розвиток психо­логічного напряму (київська психологічна школа) готував грунт для наступного розвитку його 'маргінального та ма­тематичного відгалужень тощо. На відміну від Заходу, в Україні ще і в 90-х роках зберігається досить відчутний вплив концептуальних положень класичної школи, маргіналізм тільки починає формуватися у самостійний напрям, надзвичайно популярним у наукових економічних колах за­лишається економічна теорія марксизму.
На цей час, відзначав М. Туган-Барановський, «теорія цінності Маркса» була покладена в основу «більшої части­ни наших курсів політичної економії», найкращим з яких він вважав курс О. Чупрова і цікавим у теоретичному від­ношенні — курс О. Скворцова. На той факт, що «ні один солідний підручник з політичної економії не може обмину­ти цього вчення Маркса, вчення, що ввійшло у кров і плоть цієї науки», як писав Н. Рашковський у післямові до книги Г. Гросса «Научная сторона экономической системи Карла Маркса» (1890), вказували багато вчених того часу. Саме марксизм, справедливо зауважував учень М. Тугана-Барановського, видатний вчений-економіст М. Кондратьєв у спогадах про свого вчителя (Михаил Иванович Туган-Барановский. Пг. 1923), визначив початок розвитку нової, порівняно з народницькою, системи світогляду та нових методів аналізу суспільних явищ.
Проте вже наприкінці 90-х—початку 1900-х років біль­шість вчених-економістів приходить до висновку про кри­зове становище у політичній економії, про те, що жодна з існуючих шкіл не має достатньої теоретичної та методоло­гічної бази для глибокого дослідження, пояснення та про­гнозування нових економічних процесів і явищ. «Вся струн­кість і логічність попередніх теоретичних побудувань зруй­нована,— писав у своїй праці «Обмен и экономическая политика» (1904) один з прихильників класичної школи О. Миклашевський.—... іноді уявляється, що саме існуван­ня політичної економії як теоретичної науки більше недо­пустиме».
Відбувається інтенсивний процес зміни усієї системи уявлень і понять, що склалися в економічній теорії в до­монополістичний період. Передусім це стосувалося кон­цепції вільної нічим не обмеженої конкуренції як основного засобу забезпечення безперервного саморозвитку капіта­лістичної економіки. Вважаючи, що на основі цього прин­ципу не можна забезпечити ні економічну стабільність, ні розв'язання складних суспільних суперечностей і катаклізмів, Б. Кистяківський — один з численних прихильників марксизму в Україні, відомий у 90-ті роки XIX ст. діяч ук­раїнського культурницького руху, який на початку 1990-х років під впливом П. Струве переходить у лави прихильни­ків конституціоналізму і критиків марксизму, у 1897 р. у статті «Аграрии в Германии» писав: «Виявилося, що інди­відуальна свобода в економічному житті призводить до при­гноблення слабого сильним, до експлуатації праці неімущо­го і в кінцевому підсумку до соціального поневолення». П. Струве у найбільш ґрунтовній своїй праці «Хозяйство и цена. Критические исследования по теории и истории хозяйственной жизни» (1913, ч. 1; 1916, ч. 2) проголосив ідею класиків про природну закономірність суспільного життя буржуазною апологією, яка дискредитувала себе і потерпі­ла повне фіаско.
Дедалі менше залишається прибічників трудової теорії Цінності як у її класичному варіанті (А. Сміт, Д. Рікардо), так і особливо у марксистській інтерпретації. Дедалі біль­шої популярності набувають концептуальні засади суб'єк­тивно-психологічного напряму, теорій попиту і пропозиції, рівноваги, факторів виробництва тощо. Ведеться напруже­ний пошук якісно нових підходів до пізнання та аналізу економічної дійсності, плідно використовуються, одержу­ють самостійну інтерпретацію і в цілому ряді випадків перс­пективний розвиток останні на той час здобутки різних шкіл і напрямів.
Великої популярності набуває соціальний напрям полі­тичної економії, інтенсивно розвивається маргіналізм та неокласичний напрям, здобутки якого плідно використо­вуються російською та українською математичною школою. У руслі цих процесів відбувається аналіз та перегляд з ба­гатьох позицій і економічної теорії марксизму, відношення до якого вже в перше десятиліття XX ст. відчутно зміню­ється. Абсолютна більшість учених-економістів в Україні, які тою чи іншою мірою поділяли окремі положення еко­номічної теорії марксизму або прихильно ставилися до цього вчення, дедалі більше відходять від марксизму, сприй­нявши філософські засади, теоретичні й методологічні над­бання новітніх на той час політико-економічних шкіл, що розвивалися в руслі неокласицизму та інституціоналізму.
3. Ідеї маржиналізму, що в 70—90-ті роки XIX ст. склався на Заході у самостійну і дуже впливову школу на базі роз­витку засад психологічного напряму в політичній економії, одержали в Україні досить велике поширення вже напри­кінці XIX ст. Відповідний грунт для цього був підготовле­ний, зокрема представниками Київської психологічної школи, хоч її фундатор, відомий учений та визначний дер­жавний діяч, професор Київського університету М. Бунге перспективності школи К. Менгера не оцінив. Це відбилося в останній його роботі «Очерки политико-экономической литературы» (1895). У працях учня й послідовника М. Бун­ге, професора того ж університету Д. Піхна (Закон спроса й предложения. К теории ценности. К., 1886; Основания политической' экономии, 1890 та ін.) розвивалися поло­ження про споживання й обмін як основні сфери дослід­ження економічних явищ, про корисність речей (їх «при­датність») як джерело та мірило цінності й ціни («розцін­ки»), засади теорії попиту і пропозиції, теорії факторів виробництва тощо. Однією з центральних проблем «як при вивченні ціни кожної речі або послуги, так і при дослід­женні теорії цінності взагалі» (Д. Піхно), ці вчені вважа­ли вивчення потреб, що формують попит, конкретних їх форм, класифікацію за видами та родами тощо.
Друге дихання розвитку психологічного напряму полі­тичної економії на якісно новому рівні дало внесення у нього засад австрійської та математичної шкіл. Абстрактно-дедуктивний метод дослідження, застосований представни­ками цих шкіл, внесення ними таких нових елементів ана­лізу, як величина «граничної корисності», фактор рідкості та ін., дали можливість подолати ряд суперечностей старої психологічної школи, передусім невдалі спроби встановити залежність цінності від конкретної корисності речей. На це звернув увагу, зокрема, Туган-Барановський, який один з перших в Росії та в Україні здійснив порівняльний аналіз австрійської школи вже в першій своїй науковій праці «Учение о предельной полезности хозяйственных благ как причине их ценности» (1890).
Звертаючись у цій та ряді інших праць, зокрема згада­них вище «Очерках из истории политической экономии и социализма», до питання гострої взаємної критики прибіч­ників теорії корисності та трудової теорії цінності, усклад­неної «соціальними симпатіями та політичними пристрас­тями», вчений писав, що і ті й другі були праві у своїй критиці і неправі у своїй виключності. Якщо праця справ­ді не може пояснити ринкових коливань товарних цін, а також середніх цін багатьох товарів економічного оборо­ту, наприклад, землі, то водночас з точки зору теорії корис­ності неможливо зрозуміти, чому середні ціни товарів іс­тотно різняться, а багато з корисних предметів зовсім не мають ціни. Одна й друга теорії, робить висновок учений, «були недостатніми для повного пояснення основного еко­номічного явища—цінності». Школа ж К. Менгера, на думку М. Тугана-Барановського, запропонувала підхід, який обіцяв назавжди покінчити з суперечками про цінність. Ви­знання граничної корисності головним фактором, що ви­значає цінність, дало, за виразом М. Тугана-Барановського, «аріаднину нитку» для виходу з лабіринту суперечностей при поясненні цінності корисністю, дозволило школі Мен­гера дати «нову теорію цінності, яка має всі шанси стати загальноприйнятою в науці».
Справді, австрійська школа відіграла визначну роль у розвитку економічної теорії. Вона торувала шлях до вивчення і прогнозування таких важливих економічних проб­лем, як зв'язок корисності та цінності, закономірностей формування споживчого попиту, взаємозв'язку в ціноутворен­ні попиту і пропозиції, ціноутворення факторів виробницт­ва та визначення принципів, за якими відбувається вмінення цінності кінцевого продукту окремим факторам, що бра­ли участь у його створенні тощо, тобто до неокласичного аналізу, який відкрив якісно нову епоху в розвитку полі­тичної економії. Проте представники австрійської школи не змогли подолати суперечливості своїх теорій щодо пояснен­ня цінності та цін виключно з позицій суб'єктивних оцінок корисності, відірваності від врахування витрат виробницт­ва у формуванні цінності, точніше — ціни, що врівноважує попит і пропонування тощо. Ці вади австрійської школи на той час відзначали не тільки її противники, а й прихильники, зокрема А. Маршалл. Останній звертав увагу на те, що фун­датори австрійської школи не змогли з'єднати корисність з суспільними витратами, тобто зіставити результати з ви­тратами.
Недостатність моністичного пояснення цінності й ціни відзначав і М. Туган-Барановський. У своїй праці «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (1905) вчений наголошував, що школа Менгера «вперше дала вичерпне пояснення механізму оцінки, вияс­нила психологічні процеси, результатом яких є ціна, тобто суб'єктивному моменту, що лежить в основі ціни, яким по­передні теорії майже не займалися». Разом з тим М. Ту­ган-Барановський приходить до висновку, що ця школа одночасно «показала передаточні ремні, які зв'язують у суб'єкті об'єктивні фактори ціни з цінами».
Вже в своїй першій, згаданій вище роботі «Учение о предельной полезности...», у 1890 р. М. Туган-Барановський обґрунтовує положення про те, що теорія граничної корис­ності, якщо її правильно розуміти, є несподіваним підтвер­дженням теорії трудової цінності, і протистояння цих тео­рій грунтується на різних підходах до проблеми цінності: об'єктивному у Д. Рікардо і К. Маркса та суб'єктивному у К. Менгера. «Теорія граничної корисності доводить, що обидва принципи оцінки знаходяться між собою в узгодже­ності, яка тим більша, чим більшою мірою розподіл народ­ної праці підпорядковується господарському принципу». Вчений формулює закон («теорему цінності»), згідно з яким граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям.
Ідея вченого про необхідність дослідження категорії цін­ності з урахуванням як витрат (об'єктивних факторів), так і корисності («суб'єктивних» факторів) була надзвичайно плідною, підносила його праці в цій галузі на рівень найновіших на той час здобутків світової економічної думки. Саме з ідеєю синтезу досягнень маржиналізму з певними засадами класичної школи, вперше висунутою на Заході А. Маршаллом (Принципи політичної економії. 1890), бу­ли пов'язані так звана маршаллівська революція і форму­вання неокласичного напряму в економічній теорії.
Проте підходи до такого синтезу у А. Маршалла та М. Тугана-Барановського відрізнялися. А. Маршалл долає, з одного боку, обмеженість теорії цінності Д. Рікардо, зу­мовлену жорстким превалюванням у ній трудової засади (витрат живої та вречевленої праці) при визначенні міно­вої цінності і, з другого — догму австрійської школи про повну залежність цінності від суб'єктивної корисності, тоб­то про останню як єдину основу ціни.
Акцентуючи увагу при встановленні ціни пропозиції (з боку продавців) на виробничому факторі (витратах вироб­ництва) та використовуючи граничну корисність при вста­новленні ціни попиту (з боку споживачів), А, Маршалл розглядає ціну як результат їхнього зіткнення, рівновідда­чу функціональної взаємозалежності попиту і пропозиції. Таким чином, він по суті знімає проблему джерела ціннос­ті як єдиної субстанції ціни. В центрі його уваги — можли­вості комбінування, заміщення факторів виробництва, їх ефективної організації в умовах технічного прогресу у тіс­ному зв'язку з ринковим механізмом. Цей підхід плідно використовувався пізніше у працях Дж. Неймана, П. Самуельсона, Дж. Хікса й ін.
М. Туган-Барановський, як і А. Маршалл, звертав ува­гу на ті моменти в теорії Рікардо, які підтверджували, що в ній трудові витрати — найважливіший, але не єдиний об'­єктивний фактор ціни (другий—корисність), а також на ті опосередковуючі умови, які вводив Рікардо (рівність опла­ти праці однакової кваліфікації, обсягів капіталу та враху­вання часу їх інвестування, середня норма прибутку тощо). Однак, на відміну від А. Маршалла, він, з одного боку, аб­страгувався від цих моментів, а з другого — явно перебіль­шував значення граничної корисності як первинної і вихідної у проблемі цінності. У своїй формулі («теоремі цін­ності») він залишає співвідношення «гранична корис­ність—витрати праці», а замість аналізу функціональних залежностей намагається безпосередньо зіставити ці кате­горії, вважаючи разом з тим, що «гранична корисність має бути функцією трудової витрати».
Недоліки цієї спроби М, Тугана-Барановського (який не був вузьким послідовником ні маргіналізму, ні класичної чи будь-якої іншої школи) виразити формально надзвичайно плідну і перспективну ідею взаємозалежності об'єк­тивних та суб'єктивних (за його термінологією) засад у вирішенні проблеми цінності і ціни долалися російськими і українськими економістами, як буде показано нижче, че­рез розвиток засад власне маргінальної школи, шляхом за­стосування вищої математики та економіко-математичних методів.
Формування і розвиток в Україні власне маргінального напряму та його математичного відгалуження відбивали за­гальні тенденції, характерні для маргіналізму наприкінці XIX—початку XX ст. у цілому. Ці тенденції виявлялися передусім у прагненні його представників подолати край­ній суб'єктивізм австрійської школи, її вихідного поло­ження про граничну суб'єктивну корисність як основу ціни, поширити принцип маргінального аналізу на теорію витрат виробництва, «здержливості» та продуктивності капіталу (концепція граничної продуктивності Дж. Б. Кларка) та ін.
В умовах наростаючих процесів монополізації дедалі більше відчувалася потреба перенесення центру уваги у теоретичних дослідженнях з поведінки окремого господарюючого суб'єкта на розробку основ економічної діяльності фірми, товарного виробництва в цілому, проблеми ціноут­ворення, розподілу доходів (ресурсів) як умови забезпе­чення господарської рівноваги (збалансованості попиту і пропозиції) тощо. На це, до речі, звернув увагу ще у 80-ті роки XIX ст. Д. Піхно. У книзі, присвяченій виникненню перших монополій та огляду літератури з цього питання (Торгово-промышленные стачки. К., 1885), вчений, зокре­ма, наголошував, що «стачки» «слугують вираженням і про­відником приватних і односторонніх інтересів, з тією лише різницею, що ці односторонні інтереси будуть діяти не по­одиноко, а як масова організована сила».
Одним з найяскравіших представників маргіналізму в Україні був випускник Новоросійського (Одеського) уні­верситету, викладач Демидівського ліцею в Ярославлі, Пе­тербурзького університету, професор (а з 1919 р.— академік Української Академії наук) Р. Орженцький. У його працях основні засади маргіналізму знайшли детальний виклад та власне оригінальне обгрунтування і розвиток.
Ґрунтовне викладення теорії К. Менгера в частині тео­рії цінності, визначення кількісної величини цінності гра­ничною корисністю, виведення законів цінності (знижен­ня, підвищення та співвідношення) як формальних законів свідомої діяльності, критика з позицій психологічної школи трудової теорії вартості класиків та інтерпретації її К. Мар­ксом тощо міститься в першій науковій праці Р. Орженцького «Полезность и цена. Политико-экономический очерк», виданій в Одесі у 1895 р.
Проблема цінності розглядалася і в магістерській ди­сертації Р. Орженцького «Учение о ценности у классиков и канонистов» (Одесса, 1896), в якій історія питання про­стежується починаючи з античної літератури (творів Аристотеля), дається історико-філософське обгрунтування пси­хологічного напряму в дослідженні економічних явищ, ви­соко оцінюється перевага пропонованого ним розуміння природи цих явищ порівняно з класичною школою полі­тичної економії. Розкривається сутність теорії граничної корисності. Саме цю теорію вчений вважає тим ключем, що допомагає розкрити внутрішній зміст теоретичних концеп­цій, розроблених у руслі інших напрямів політичної еко­номії: «Завдання правильної і всебічної теорії цінності по­лягало б, на нашу думку, в тому, щоб, виходячи з цілком правильних і в сучасний період більш або менш визнаних положень теорії граничної корисності, дати внутрішнє по­яснення, показати основу всіх тих зовнішніх і емпіричних співвідношень та законів обміну, які розроблені і відкриті іншими теоріями».
Проте у згаданій та ряді наступних праць (Понятие об экономическом явлений. 1903, Основные законы ценности и их практическое значение. 1904 та ін.) учений розвивав у власному оригінальному викладі переважно ті нові еле­менти та перспективні ідеї, які накопичувала саме австрій­ська школа більш ніж за двадцять років свого існування і які пов'язані передусім з іменами Ф. Візера та Є. Бем-Баверка. Слідом за цими вченими Р. Орженцький вводить у науковий оборот поняття об'єктивної оцінки, фактично — ціни («розцінки»), максимальної та мінімальної «розцін­ки», поділ благ на споживчі та продуктивні, поширює прин­цип граничної корисності на оцінку витрат виробництва згідно з теорією продуктивних благ (за цією теорією останні є лише майбутніми споживчими благами, які одержу­ють оцінку тільки за кінцевим продуктом) тощо.
Таким чином, ні власна оригінальна трансформація ідей австрійської школи, ні глибоке філософське обгрунтування Р. Орженцьким у згаданих працях важливості і доцільності психологічного аспекту аналізу економічних явищ, передусім — цінності та ціни, все ж не виводили їх з кола вузько суб'єктивного трактування «австрійців». Величина цінності, стверджував учений, визначається «величиною почуттєвого стану» (ступеня відчуття задоволення або страждання), оскільки вона «являє собою вираз почуттєвого стану, який породжується впливом володіння або відсутності блага...».
З часом дедалі більшу увагу Р. Орженцького, як і біль­шості послідовників маргіналізму та математичної школи, привертає проблема взаємозалежності між ціною та витра­тами виробництва. Йому, зокрема, імпонував підхід до ви­рішення цієї проблеми, запропонований видатним російсь­ким ученим—економістом та математиком В. Дмитрієвим у його широко відомих на той час у науковому середовищі «Экономических очерках» (Серия 1-я: Опыт органического синтеза трудовой теории ценности и теории предельной полезности. М., 1904), В Дмитрієв пов'язав аналіз рівня суспільно необхідних витрат праці з питанням про співвідно­шення попиту та пропозиції і широко використав положення теорії граничної корисності, вважаючи надзвичайно важ­ливим урахування психологічних передумов при економіч­ному обгрунтуванні теорії ціни. Рівняння, запропоновані В. Дмитрієвим, базувалися на використанні одного з варі­антів теорії витрат виробництва Д. Рікардо і так земної догми А. Сміта у варіанті розкладу ціни на заробітну пла­ту та прибуток. Це дозволило йому дати математичне вираження залежності ціни від витрат виробництва, визна­чаючи величини заробітної плати і прибутку не в ціннісному вираженні, а у вигляді функціональних залежностей під технічних умов виробництва .
Систему рівнянь В. Дмитрієва для аналізу ціни викорис­тав і Р. Орженцький (Политическая экономия, 1909), роз­кладаючи ціну на заробітну плату робітників та середній прибуток.
З часом погляди Р. Орженцького розвиваються в напря­мі розширення та поглиблення соціального обгрунтування економічних явищ та понять. У праці «К вопросу о природе психологических явлений и методе их изучения», опубліко­ваній в «Юридическом вестнике» у 1914 р., і економічна поведінка, і економічні явища, зокрема цінність (ціна), ви­ступають уже не тільки як продукт суб'єктивно-психологіч­них факторів, а й як результат їхньої взаємодії з об'єктив­ними соціальними факторами, які включають і обмеженість ресурсів. При цьому соціальні фактори значною мірою об­межують економічний принцип поведінки індивідуума. Звід­си й цінність «не визначається законами цінності, тобто цінність, або на практиці—ціни, не зумовлюються відданням переваг індивідуумів, «формуються на основі неінди­відуальних, а суспільних оцінок корисності благ». Проте, як справедливо зазначає один з відомих на Заході українологів І. Коропецький у праці «Асаdemic Есоnomics іп the Nineteenth-Сеntury Ukrain» (Selected contribution of Ukrainion Scholars to Есоnomics, 1984), Р. Орженцький широко цитує «Принципи економіки А. Маршалла відносно розу­міння природи економічного явища як синтезу суб'єктивно-психологічних та об'єктивних соціальних факторів, але те­орії ціни А. Маршалла уваги не приділяє. Перегляд влас­них поглядів Р. Орженцьким відбив їх еволюцію від засад теоретичної економії як точної абстрактної науки в бік уяв­лень, характерних для представників соціального напряму політичної економії.
Основні теоретичні позиції австрійської школи, їх роз­виток і поглиблення відбилися і в творах іншого відомого представника цього напряму — професора Київського уні­верситету О. Білімовича. Послідовник Київської психоло­гічної школи, він був переконаним противником трудової теорії цінності. «В основі процесу розцінки господарських благ (ціни.—Л. Г.),—писав О. Білімович в одній з своїх найбільш ґрунтовних праць того часу «К вопросу о расценке хозяйственных благ» (1914),—лежить один факт, який впливає на напрям усього господарського життя. Це факт існування у кожної господарюючої людини певних, прита­манних їй потреб». Виразом цих потреб, які О. Білімович трактує як почуття, що «випливає з відчуття відсутності», «прагнення усунути нестачу», і є суб'єктивні цінності. По­в'язуючи величину цінності з інтенсивністю потреб, учений вважав, що гранична корисність «є не що інше, як відбиття того задоволення потреб, яке залежить від даної кількості блага». Проте на відміну від теоретиків австрійської школи О. Білімович заперечував можливість вимірювання таких суб'єктивних величин, як інтенсивність потреб, корисність та суб'єктивна цінність речей не тільки на практиці, а й в теорії.
Теорію граничної корисності О. Білімович, подібно до Ф. Візера, Є. Бем-Баверка, Дж. Кларка та ін., доповнює теорією витрат виробництва, вносячи у неї засади маргіналізму, а також подає у власному трактуванні теорію вмінення. Ціна продуктів, вважає він, регулюється цінами фа­кторів виробництва, кожен з яких має свою продуктивність і створює відповідний доход. «Кожна теорія цін товарів,— писав О. Білімович у праці «Социальная теория распределения» (1916),—відірвана від розцінки участі виробничих факторів, і кожна сучасна теорія створення доходів, що здійснюється через ринковий обмін, відірвана від розцінки продуктів,— логічно неможлива».
Отже, розподіл учений теж вважав складовою загальної проблеми створення цін: «Кожний доход є ціною, що спла­чується на ринку за користування відповідними факторами виробництва... Вчення про створення доходів тоді виявля­ється окремим випадком загальної теорії розцінки». Від­значаючи особливості «оплати» кожного з факторів вироб­ництва (О. Білімович розглядав їх як групи факторів: різні види капіталу, праці та природних ресурсів). Він, як і Є. Бем-Баверк, пояснює прибуток різницею оцінок теперіш­ніх благ (заробітна плата або спожиті продуктивні блага) та благ майбутніх (засоби виробництва і праця) і трактує Ного як результат «очікування» капіталу. Заробітну плату О. Білімович розглядає як оплату всієї праці робітника і пов'язує її розмір з рівнем продуктивності праці, тобто ста­вить заробітну плату, як і прибуток, у пряму залежність від суто економічних факторів.
До останнього часу у вітчизняній історико-економічній літературі такий підхід, що розглядав усіх учасників ви­робництва як рівноправних партнерів незалежно від їхньо­го класового походження, таврувався як відкрита й злісна апологія капіталістичного способу виробництва. Лише в останні роки окремі дослідники доходять висновку, що са­ме такий підхід відбивав формування системи розгалужених механізмів інтегрування пролетаріату у буржуазне суспіль­ство, яке розпочалося на рубежі століть і було пов'язане з могутнім динамізмом у поступальному русі капіталізму, інтенсивному наростанні нових явищ і модифікаційних про­цесів у господарській системі і т. ін.
На думку учених-маржиналістів, забезпечити ефектив­ність цього поступального руху можна було лише шляхом раціональног