Реферат - Історія економічної думки на Україні

а базі переосмислення світового та вітчизняного досвіду її розвитку, зіставлення різних методологічних та теоре­тичних підходів, виявлення їх залежності від конкретно історичних умов та пошуку загальних закономірностей цього процесу в цілому, а також у межах окремих шкіл та галузей наукового знання. Дослідження згаданих учених свідчать, що напрями і течії політико-економічної теорії в Росії та Україні в зазначений період формуються в на­прямі тих основних політико-економічних шкіл, які скла­лися та розвивалися на Заході у другій половині XIX ст. Для того щоб краще зрозуміти характер цього процесу, його своєрідні риси та закономірності, нагадаємо про ці школи, звертаючись, по можливості, до їх оцінок українсь­кими ученими-економістами.
Характеризуючи основні напрями розвитку економіч­ної теорії, видатний український учений-економіст М. Туган-Барановський вважав основною визначальною рисою їх формування зміну загального плину суспільно-економіч­ної думки. Увага економістів, зазначав він у «Очерках из новейшей истории политической экономии и социализма», дедалі більше переноситься у бік соціальних явищ, пород­жуваних капіталізмом, на розв'язання питання «про при­чини стійкої бідності серед зростаючого багатства», яке, на думку М. Тугана-Барановського, своєю значущістю пе­реважило всі інші питання, поставлені капіталістичним ла­дом економічній науці. Саме відповідаючи на це питання, вважав учений, політична економія і розпалася на три ос­новні напрями, представлені, по-перше, захисниками нере­гульованого товарно-господарського ладу, по-друге, при­хильниками ідей соціалізму як антиподу першого, що у всіх відношеннях має бути повною протилежністю товар­ному господарству; і, нарешті, представниками третього напряму, які вважають необхідним, за словами М. Тугана-Барановського, зберегти товарно-господарський лад, пом'як­шивши водночас шляхом посилення державного втручання в інтересах слабих різкість класових антагонізмів.
Перший з визначених ученим напрямів був представле­ний, як відомо, класичною політичною економією, на зміну якій прийшла так звана австрійська школа, започаткована в 70-ті роки XIX ст. К. Менгером і, незалежно від нього, в Англії У. Джевонсом та у Швейцарії Л. Вальрасом і роз­винена у працях Ф. Візера, Є. Бем-Баверка, послідовників математичної школи—В. Парето та ін. Сприйнявши від класиків визнання загальних економічних законів та аб­страктно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ, цей напрям водночас означав певне цільове переорі­єнтування економічної теорії: від визначення законів, які управляють розподілом продукту між основними класами суспільства (землевласниками, капіталістами та робітни­ками), у чому вбачали основне завдання політичної еконо­мії її класики, до поглибленого вивчення процесів функціо­нування капіталістичної економіки, її структурних елемен­тів, механізмів їхньої взаємодії з метою раціонального використання ресурсів.
Основна ідея маргіналізму, тобто першого напряму, по­лягала у вивченні закономірностей оптимального режиму функціонування підприємства (фірми) в умовах системи вільної конкуренції, визначенні принципів економічної рів­новаги такої системи. Центральними для цього напряму були проблеми, пов'язані з функціонуванням ринку, його закономірностями та ефективним розподілом ресурсів. Зви­чайно, ці завдання не могли бути здійснені на методоло­гічних засадах класичної школи з її абсолютизацією ролі капіталістичного нагромадження та прибутку в забезпе­ченні зростання виробництва, трудової субстанції ціннос­ті, яка фактично протиставлялася результатам ринкових процесів тощо. Виникла необхідність перегляду предмета політичної економії, її вихідних понять і принципів. Фор­мування нових уявлень у цій галузі і започаткувала авст­рійська школа та її математичне відгалуження.
Представники цього напряму протиставили теорії тру­дової цінності класиків власну суб'єктивно-психологічну теорію цінності. Остання грунтувалася на повному за­переченні суспільне необхідних витрат праці як єдиної суб­станції цінності, пояснювала цінність речей (благ) виключ­но їх граничною корисністю, тобто абсолютизували суб'єк­тивно-психологічний момент і примат споживання над виробництвом. Каузально-генетичному підходу до вивчення економічних явищ учені австрійської та математичної шкіл протиставили функціональний принцип дослідження, який і став методологічною основою теорії рівноваги — вихід­ної засади цих шкіл. Вони прагнули перетворити політич­ну економію у «чисту» економічну теорію, вільну від впли­ву ідеології, відмежувати її від соціальних та конкретно-економічних наук.
Що стосується другого, визначеного М. Туганом-Барановським як соціалістичного, напряму економічної теорії, то він був представлений передусім теорією К. Маркса, яку взяли на озброєння так звані ортодоксальні (правовірні.— Л. Г.) марксисти, її методологічні засади найповніше вис­вітлені у вітчизняній економічній літературі і добре відо­мі. Зазначимо тільки, що марксизм, грунтуючи свою еко­номічну теорію на методологічних засадах та абстрактно дедуктивному методі класичної політичної економії, разом із тим протиставив поясненню класиками економічних явищ природними, позаісторичними причинами, тобто загально­економічними законами, своє історичне їх бачення.
Суть розуміння змісту й завдань політичної економії марксизмом випливала з трактування економічних явиш. як вираження суспільних відносин людей, що виникають у процесі виробництва незалежно від їх господарської во­лі і визначають відносини у сфері обміну і розподілу; тоб­то економічних явищ як абстрактних понять суспільного устрою. Соціальну обумовленість зв'язків і закономірнос­тей економічних явищ марксизм розглядає як об'єктивну їх засаду, на противагу індивідуалістичному (у класиків), суб'єктивно-психологічному (психологічна, австрійська та математична школи) їх поясненню.
Відповідно і метод дослідження виходить з причинного визначення цих закономірностей як історично минущих, обумовлених суспільно-економічними відносинами на тому чи іншому етапі їх розвитку. Суспільно-обумовлене вироб­ництво, або суспільний спосіб виробництва, виступає вихід­ним пунктом пояснення причинних залежностей та соці­ально-економічних закономірностей у всій їх складності і визначає собою принцип методологічного монізму—зве­дення причин, що діють в економічному житті, до однієї основної. Всі основні категорії політичної економії виво­дяться з відношення лише двох суспільних класів—робіт­ників і капіталістів. Дане відношення визначене як головне у системі суспільних відносин. На цій базі і розробляється марксистська концепція закону розвитку та революційного знищення капіталізму.
І, нарешті, в руслі третього напряму, виділеного М. Туганом-Барановським як такого, що базувався на ідеї поєднання приватної власності та підприємництва з держав­ним регулюванням, формується німецька школа, розвива­ються в останній третині XIX ст. різні її течії — історико-етична (Г. Шмоллер і ін.) та соціально-політична (Л. Брентано та ін.). Абстрактно-дедуктивному методу класиків ця школа протиставила описово-емпіричний підхід у дослід­женні економічних явищ, суб'єктивне пояснення економіч­них категорій, заперечення будь-яких економічних зако­нів, трактування політичної економії як «національної економії» тощо. За висловом М. Тугана-Барановського, зне­важливе ставлення представників цієї школи до теоретич­ної економії взагалі призвело «не до перетворення еконо­мічної теорії..., а до тимчасового охолодження інтересу до економічної теорії або навіть до повного заперечення її».
Недоліки чисто емпіричного вивчення явищ економічного життя, відмову, по суті, від економічної теорії, визнання різних теорій для різних історичних періодів, народів та правових установ і взаємовідносин, що склалися, тощо відзначав і відомий український учений К. Воблий. У ре­цензії, опублікованій у 1907 р. (Журнал Министерства народного образования) на книгу Г. Шмоллера він писав про жалюгідність тієї науки, яка вважає себе безсилою охо­пити економічне життя в цілому, причину ж відсутності єдиної теорії вбачав у недосконалості її розвитку на той час. Аналогічні думки висловлювали й інші вчені-економісти. Так, О. Миклашевський—відомий дослідник історії економічних учень, відзначаючи у згаданій вище праці з історії політичної економії особливо великий вплив соці­ально-політичного напряму, вважав, що більшість його представників та прихильників далі звичайної соціальної політики не йшли і нічого не зробили для розвитку власне теоретичних засад політичної економії.
Ці основні напрями політичної економії та відповідні їм школи виникали як альтернативні (історична школа за­перечувала засади класичної, австрійська школа виникла як реакція на теоретичну безплідність історичної тощо) і розвивалися у конфронтації одна до одної, а всі разом — до марксизму з його інтерпретацією засад класичної школи та політичною доктриною. Однак необхідно підкреслити, що з часом основна тенденція у розвитку цього процесу зміню­ється.
Бурхливі дискусії 70-х років між «австрійцями» та пред­ставниками історичної школи про переваги абстрактно-де­дуктивного чи емпіричного методів дослідження призвели до взаємного визнання доцільності використання економіч­ною теорією методу як індукції, так і дедукції. Прагнення подолати однобічність моністичного пояснення всіх еко­номічних явищ або ж виключно з позицій класичної теорії трудової цінності чи теорії граничної корисності австрійсь­кої школи дали поштовх до поглиблення теоретичних за­сад останньої американською школою на чолі з Дж. Кларком («теорія граничної продуктивності капіталу» та ін.), а також англійською на чолі з А. Маршаллом. Праці А. Маршалла, який запропонував власне розв'язання про­блеми цін на основі поєднання теорії граничної корисності з елементами теорії трудової цінності Д. Рікардо (в час­тині інтерпретації витрат виробництва), започаткували у 90-ті роки XIX ст. неокласичний напрям теоретичної еконо­мії, який мав надзвичайно великий вплив на її подальший розвиток.
У свою чергу, соціальна школа політичної економії, що розвинулася в Німеччині в 90-ті роки (Р. Штаммлер, К. Діль, А. Аммон й ін.) на базі нової історичної школи, почала широко використовувати теоретичні засади маргіналізму, його категоріальний апарат тощо, прагнучи поєд­нати їх застосування з вивченням соціально-правового, етичного аспекту ринкових відносин, проблеми розподілу та ін. Щодо представників маргінальної школи та неокла­сицизму, то, зберігаючи методологічну основу підходу — аналіз ринкових відносин в умовах вільної конкуренції, вони не тільки визнають необхідність і доцільність соціаль­них реформ та певного державного регулювання економі­ки, а й намагаються обгрунтувати їх напрями, межі, сту­пінь економічної доцільності тощо.
«Життя йшло всупереч науці,— писав з цього приводу М. Туган-Барановський,— і наука пішла на поступки... за­хисників ніким не регульованого, зовсім вільного товарного господарства залишилось зовсім мало... Вивчення законів вільної гри економічних сил — у чому й полягає найважливі­ший зміст політичної економії — призвело до визнання не­обхідності планомірного регулювання цієї гри суспільною владою».
Значно посилюється наприкінці 90-х—початку 1900-х років і критичний струмінь в оцінці теоретичних методоло­гічних засад марксизму. На цей час досвід таких провідних капіталістичних країн, як Англія і США, де капіталізм роз­вивався на власній основі, а також таких, як Німеччина та Росія, де він міцнів під егідою протекціоністської політики імперських держав, дедалі переконливіше свідчив, що не справджувалися ні висновки класиків буржуазної політич­ної економії щодо можливостей автоматичного саморозвит­ку капіталізму та меж такого розвитку, ні прогнози осно­воположників марксизму щодо його загибелі. Відносно цих прогнозів Ф. Енгельс у 1895 р. визнав, що замість револю­ції соціальної, на яку очікували вони з К. Марксом, відбу­лася революція економічна, що охопила весь Європейський континент, вперше дійсно ствердила у Франції, Австрії, Угорщині, Польщі і недавно в Росії крупну промисловість, перетворила Німеччину на першокласну промислову краї­ну,— і все це на капіталістичній основі. Звичайно, цей вис­новок Енгельс ніякою мірою не поширював на теоретичні засади марксизму та його соціально-політичну спрямова­ність.
Проте в соціал-демократичному рухові відбувається роз­кол саме на основі переосмислення марксистської економіч­ної і політичної доктрини. На Заході, зокрема в Німеччині, у соціал-демократичному середовищі вже наприкінці 90-х років сформувалися два основні напрями. Перший з них, за визначенням видатного, всесвітньо відомого вченого-економіста, спеціаліста з аграрних проблем, історії економіч­них учень та народного господарства П. Лященка, був «більш ортодоксальний» у теорії, спрямований до розвитку й поглиблення доктрини марксизму відповідно до нової епо­хи у розвитку капіталізму та нового його етапу — імперіа­лізму. Разом з тим його представники були більш «лівими» у практичній політиці, прагнучи до здійснення революцій­них лозунгів марксизму. Прихильники другого напряму— напряму «політичного реформізму»—і в теорії висували ідею «перегляду», ревізії всіх теоретичних передумов марк­сизму.
До першого напряму П. Лященко відносив, поряд з творами К. Каутського, праці К. Лібкнехта, А. Бебеля, Р. Гільфердінга, Р. Люксембург; найпослідовнішими вираз­никами ідей другого, реформістського, напряму П. Лященко справедливо вважав Е. Бернштейна та Е. Давіда. Проте, поділяючи значною мірою погляди ортодоксальних марк­систів, він у своїй «Історії економічних учень» оцінював по­зицію цих «ревізіоністів» як «пряме вбивство теоретичної марксистської думки», яка «пішла у них назад, дійшовши у теорії до «граничної корисності», в соціально-політичних переконаннях—до Сисмонді, на практиці—до повної від­мови від тактики непримиренного марксизму».
Дійсно, у своїх останніх і, як свідчить подальша світо­ва практика суспільного розвитку, далекоглядних перед­баченнях Е. Бернштейн, Е. Давід, Ф. Герц та інші теоре­тики цього напряму виходили з найновіших досягнень еко­номічної теорії того часу і підтверджували їх переглядом та аргументованою критикою теоретичних засад і політич­них висновків марксизму. Вони доводили обмеженість марк­систського діалектико-матеріалістичного методу аналізу суспільних явищ, наукову доцільність використання як кла­сичної теорії трудової цінності, так і теорії граничної ко­рисності, заперечували марксистське вчення про загальний закон капіталістичного нагромадження, відносне та абсо­лютне погіршення становища пролетаріату, кінцеве розша­рування селянства на крупну буржуазію і пролетаріат та загибель селянства як класу тощо. На цій основі давалася критика теорії «наукового соціалізму», марксистської про­грами соціалістичної революції, диктатури пролетаріату та будівництва нового суспільства. Поряд з цим розвивалася теза про поступове визрівання нових соціально-економічних відносин у надрах капіталізму в міру його зрілості, про можливість мирного переростання капіталізму на його ви­щих стадіях у соціалізм.
Подібні позиції не могли не викликати гострої неприми­ренної критики з боку ортодоксальних марксистів на чолі з К. Каутським на Заході та Г. Плехановим, а згодом і
В. Леніним — у Росії. Проте у сферу впливу ідей нового напряму соціал-демократичної думки, її реалістичних кон­цепцій та еволюційних засад була поступово втягнута аб­солютна більшість теоретиків соціал-демократичного руху, навіть такий ортодокс марксизму, як К. Каутський.
Таким чином, зміни у тенденціях розвитку політико-економічного знання, що виявилися у пошуку консенсусу різних його напрямів та відповідних політекономічних шкіл одночасно з розвитком їхньої власної методологічної та теоретичної бази, були пов'язані передусім із змінами в су­спільно-економічній дійсності. Нові явища, породжувані в ній капіталізмом на його монополістичній стадії, вели до якісних перетворень у всіх соціально-економічних структу­рах західних країн, значно змінювали і ускладнювали ха­рактер функціонування економіки і настійно вимагали сут­тєвої перебудови політичної економії у різних її напрямах, адаптації її до нових умов і завдань. Саме з цим і була пов'язана та своєрідна криза, яку переживала політична економія на Заході у другій половині XIX ст.
Аналогічні процеси, хоч і дещо пізніше, протікали і в економічній теорії в Україні. Як було показано вище, в останній третині XIX ст. її розвиток тут відбувався у сфері впливу та самобутньої інтерпретації на власному суспіль­но-економічному грунті класичної .школи політичної еко­номії, західноєвропейських та російських соціалістичних вчень, у тому числі й марксизму; плідний розвиток психо­логічного напряму (київська психологічна школа) готував грунт для наступного розвитку його 'маргінального та ма­тематичного відгалужень тощо. На відміну від Заходу, в Україні ще і в 90-х роках зберігається досить відчутний вплив концептуальних положень класичної школи, маргіналізм тільки починає формуватися у самостійний напрям, надзвичайно популярним у наукових економічних колах за­лишається економічна теорія марксизму.
На цей час, відзначав М. Туган-Барановський, «теорія цінності Маркса» була покладена в основу «більшої части­ни наших курсів політичної економії», найкращим з яких він вважав курс О. Чупрова і цікавим у теоретичному від­ношенні — курс О. Скворцова. На той факт, що «ні один солідний підручник з політичної економії не може обмину­ти цього вчення Маркса, вчення, що ввійшло у кров і плоть цієї науки», як писав Н. Рашковський у післямові до книги Г. Гросса «Научная сторона экономической системи Карла Маркса» (1890), вказували багато вчених того часу. Саме марксизм, справедливо зауважував учень М. Тугана-Барановського, видатний вчений-економіст М. Кондратьєв у спогадах про свого вчителя (Михаил Иванович Туган-Барановский. Пг. 1923), визначив початок розвитку нової, порівняно з народницькою, системи світогляду та нових методів аналізу суспільних явищ.
Проте вже наприкінці 90-х—початку 1900-х років біль­шість вчених-економістів приходить до висновку про кри­зове становище у політичній економії, про те, що жодна з існуючих шкіл не має достатньої теоретичної та методоло­гічної бази для глибокого дослідження, пояснення та про­гнозування нових економічних процесів і явищ. «Вся струн­кість і логічність попередніх теоретичних побудувань зруй­нована,— писав у своїй праці «Обмен и экономическая политика» (1904) один з прихильників класичної школи О. Миклашевський.—... іноді уявляється, що саме існуван­ня політичної економії як теоретичної науки більше недо­пустиме».
Відбувається інтенсивний процес зміни усієї системи уявлень і понять, що склалися в економічній теорії в до­монополістичний період. Передусім це стосувалося кон­цепції вільної нічим не обмеженої конкуренції як основного засобу забезпечення безперервного саморозвитку капіта­лістичної економіки. Вважаючи, що на основі цього прин­ципу не можна забезпечити ні економічну стабільність, ні розв'язання складних суспільних суперечностей і катаклізмів, Б. Кистяківський — один з численних прихильників марксизму в Україні, відомий у 90-ті роки XIX ст. діяч ук­раїнського культурницького руху, який на початку 1990-х років під впливом П. Струве переходить у лави прихильни­ків конституціоналізму і критиків марксизму, у 1897 р. у статті «Аграрии в Германии» писав: «Виявилося, що інди­відуальна свобода в економічному житті призводить до при­гноблення слабого сильним, до експлуатації праці неімущо­го і в кінцевому підсумку до соціального поневолення». П. Струве у найбільш ґрунтовній своїй праці «Хозяйство и цена. Критические исследования по теории и истории хозяйственной жизни» (1913, ч. 1; 1916, ч. 2) проголосив ідею класиків про природну закономірність суспільного життя буржуазною апологією, яка дискредитувала себе і потерпі­ла повне фіаско.
Дедалі менше залишається прибічників трудової теорії Цінності як у її класичному варіанті (А. Сміт, Д. Рікардо), так і особливо у марксистській інтерпретації. Дедалі біль­шої популярності набувають концептуальні засади суб'єк­тивно-психологічного напряму, теорій попиту і пропозиції, рівноваги, факторів виробництва тощо. Ведеться напруже­ний пошук якісно нових підходів до пізнання та аналізу економічної дійсності, плідно використовуються, одержу­ють самостійну інтерпретацію і в цілому ряді випадків перс­пективний розвиток останні на той час здобутки різних шкіл і напрямів.
Великої популярності набуває соціальний напрям полі­тичної економії, інтенсивно розвивається маргіналізм та неокласичний напрям, здобутки якого плідно використо­вуються російською та українською математичною школою. У руслі цих процесів відбувається аналіз та перегляд з ба­гатьох позицій і економічної теорії марксизму, відношення до якого вже в перше десятиліття XX ст. відчутно зміню­ється. Абсолютна більшість учених-економістів в Україні, які тою чи іншою мірою поділяли окремі положення еко­номічної теорії марксизму або прихильно ставилися до цього вчення, дедалі більше відходять від марксизму, сприй­нявши філософські засади, теоретичні й методологічні над­бання новітніх на той час політико-економічних шкіл, що розвивалися в руслі неокласицизму та інституціоналізму.
3. Ідеї маржиналізму, що в 70—90-ті роки XIX ст. склався на Заході у самостійну і дуже впливову школу на базі роз­витку засад психологічного напряму в політичній економії, одержали в Україні досить велике поширення вже напри­кінці XIX ст. Відповідний грунт для цього був підготовле­ний, зокрема представниками Київської психологічної школи, хоч її фундатор, відомий учений та визначний дер­жавний діяч, професор Київського університету М. Бунге перспективності школи К. Менгера не оцінив. Це відбилося в останній його роботі «Очерки политико-экономической литературы» (1895). У працях учня й послідовника М. Бун­ге, професора того ж університету Д. Піхна (Закон спроса й предложения. К теории ценности. К., 1886; Основания политической' экономии, 1890 та ін.) розвивалися поло­ження про споживання й обмін як основні сфери дослід­ження економічних явищ, про корисність речей (їх «при­датність») як джерело та мірило цінності й ціни («розцін­ки»), засади теорії попиту і пропозиції, теорії факторів виробництва тощо. Однією з центральних проблем «як при вивченні ціни кожної речі або послуги, так і при дослід­женні теорії цінності взагалі» (Д. Піхно), ці вчені вважа­ли вивчення потреб, що формують попит, конкретних їх форм, класифікацію за видами та родами тощо.
Друге дихання розвитку психологічного напряму полі­тичної економії на якісно новому рівні дало внесення у нього засад австрійської та математичної шкіл. Абстрактно-дедуктивний метод дослідження, застосований представни­ками цих шкіл, внесення ними таких нових елементів ана­лізу, як величина «граничної корисності», фактор рідкості та ін., дали можливість подолати ряд суперечностей старої психологічної школи, передусім невдалі спроби встановити залежність цінності від конкретної корисності речей. На це звернув увагу, зокрема, Туган-Барановський, який один з перших в Росії та в Україні здійснив порівняльний аналіз австрійської школи вже в першій своїй науковій праці «Учение о предельной полезности хозяйственных благ как причине их ценности» (1890).
Звертаючись у цій та ряді інших праць, зокрема згада­них вище «Очерках из истории политической экономии и социализма», до питання гострої взаємної критики прибіч­ників теорії корисності та трудової теорії цінності, усклад­неної «соціальними симпатіями та політичними пристрас­тями», вчений писав, що і ті й другі були праві у своїй критиці і неправі у своїй виключності. Якщо праця справ­ді не може пояснити ринкових коливань товарних цін, а також середніх цін багатьох товарів економічного оборо­ту, наприклад, землі, то водночас з точки зору теорії корис­ності неможливо зрозуміти, чому середні ціни товарів іс­тотно різняться, а багато з корисних предметів зовсім не мають ціни. Одна й друга теорії, робить висновок учений, «були недостатніми для повного пояснення основного еко­номічного явища—цінності». Школа ж К. Менгера, на думку М. Тугана-Барановського, запропонувала підхід, який обіцяв назавжди покінчити з суперечками про цінність. Ви­знання граничної корисності головним фактором, що ви­значає цінність, дало, за виразом М. Тугана-Барановського, «аріаднину нитку» для виходу з лабіринту суперечностей при поясненні цінності корисністю, дозволило школі Мен­гера дати «нову теорію цінності, яка має всі шанси стати загальноприйнятою в науці».
Справді, австрійська школа відіграла визначну роль у розвитку економічної теорії. Вона торувала шлях до вивчення і прогнозування таких важливих економічних проб­лем, як зв'язок корисності та цінн