Реферат - Історія економічної думки на Україні

у національного господарства і т. п., то вони носили паліативний характер. В умовах Російської імперії, правлячі кола якої вважали Україну своєю окра­їною — «півднем Росії», в межах тієї самодержавної по­літики, яку академік Вернадський визначав як політику .«великоруського національного централізму», подібні спро­би ні поширення, ні офіційного визнання дістати, звичай­но, не могли. Крім того, потрібно мати на увазі, що ве­ликодержавна ідеологія була характерна і для більшості науковців того часу, представлених ученими різних націо­нальностей, у тому числі й багатьма українцями. Проте це не дає підстав применшувати вплив на розвиток еконо­мічної теорії в Україні праць таких відомих учених-економістів, як, наприклад, П. Струве, П. Мігулін, Д. Піхно,
О. Білімович й ін.
Історію як російської, так і української економічної думки сьогодні не можна уявити без наукового доробку М. Тугана-Барановського, Є. Слуцького, П. Лященка, М. Коссовського, В. Левитського, В. Косинського, О. Миклашевського, М. Птухи, О. Русова та багатьох інших уче­них, котрих дала світу Україна. Водночас викладацька, на­укова, громадська діяльність в Україні таких відомих уче­них, як П. Струве, С. Булгаков, М. Бердяєв, М. Соболев,
В. Желєзнов, О. Челінцев, Б. Бруцкус і багато інших, як і передова російська економічна наука вказаного періоду в цілому, мали великий вплив на розвиток тут наукової економічної думки.
Сфера економічних досліджень того часу була надзви­чайно широка. Почесне місце у науковій спадщині пред­ставників суспільно-економічної думки в Україні в цей період займають історико-економічні дослідження, глибокі наукові розробки проблем сільськогосподарської та про­мислової статистики, демографії, економіки аграрного виробництва, теорії і практики сільськогосподарської коопе­рації, економіки промисловості, фінансів і кредиту тощо. Ці галузі економічного знання відзначені в Україні пра­цями таких відомих науковців, як М. Бунге, Т. Рильський, К. Воблий, Р. Орженцький, В. Косинський, О. Анциферов, Л. Федорович, Є. Слуцький, О. Русов, М. Рклицький, В. Падалка, О. Шлікевич, В. Варзар, А. Бориневич, В. Левитський, П. Фомін та багато інших.
Значне місце в наукових розробках учених-економістів займали проблеми монополій, економічної політики держа- . ви, імперіалізму, соціалізму та ін., пов'язані з переходом капіталізму у його монополістичну стадію. Глибокі дослід­ження нових явищ у суспільно-економічному житті пород­жують багату літературу з цих проблем. Створюються нові курси, які вводилися на початку XX ст. у вищих навчальних закладах—економічної політики (торгової, фінансової та ін.), державного господарства (державного бюджету, йо­го джерел, доходів і їх розподілу), вчення про капіталістич­ні монополії, курси з економіки окремих галузей господар­ства тощо. Вагомий внесок у цю роботу був зроблений і українськими економістами. Так, автор першої в Росії пра­ці про монополії (Торгово-промислові страйки.- 1885) професор Київського університету Д. Піхно розробив і чи­тав курс про капіталістичні монополії; у розробці курсу «Синдикати й трести» разом з 1. Гольдштейном, П. Струве, М. Назаревським і іншими брав участь професор Хар­ківського університету П. Фомін. Глибоке висвітлення пи­тань державного господарства в контексті розвитку загаль­ної економічної теорії, теорії фінансів тощо здійснив у відповідному курсі П. Мігулін. Докладний аналіз монополій та пов'язаних з їхнім розвитком нових соціально-економіч­них явищ був зроблений в ці роки у працях М. Тугана-Барановського, В. Желєзнова, М. Бернацького, А. Антонови­ча, Л. Федоровича й ін.
Особливо вагомі здобутки, що визначали собою харак­тер і загальний рівень розвитку економічної думки в Україні у різних її відгалуженнях, були пов'язані з розвитком теоретичної, тобто політичної, економії. Досягнення у цій галузі знань багатьох українських учених, а також уче­них, що працювали у той час в Україні, не втратили свого наукового значення і сьогодні. Деякі з них увійшли і до скарбниці світової економічної культури. Тільки спираю­чись на вивчення і глибоке розуміння цієї теоретичної ба­зи, можна дати об'єктивну оцінку поглядам на спеціальні та конкретні економічні проблеми, які хвилювали наукову громадськість в зазначений період і розроблялися у працях тих чи інших учених.
2. У сучасній російській та українській вітчизняній істо­рико-економічній літературі до останнього часу творчість більшості визначних учених-економістів, що працювали наприкінці XIX—початку XX ст., оцінювалася в цілому негативно, а сам період розглядався як кризовий для всіх шкіл і напрямів суспільно-економічної думки, за винятком марксистського.
Досить однозначні оцінки наукової економічної спад­щини кінця XIX—початку XX ст. пов'язані передусім з граничною ідеологізацією та політизацією вітчизняного сус­пільствознавства в цілому та історії економічної думки зо­крема. Саме через це абсолютна більшість учених-еконо­містів тієї доби—представників різних суспільних течій та політекономічних шкіл — віднесені до поміщицького, бур­жуазного або дрібнобуржуазного напрямів суспільно-еко­номічної думки і проголошені тою чи іншою мірою аполо­гетами буржуазно-поміщицького ладу.
Кризове ж становище немарксистської економічної те­орії радянські науковці пов'язували або з переходом її представників з позицій «наукової» (тобто класичної, чи марксистської.—Л. Г.) на позиції «вульгарної» політичної економії», до якої були віднесені всі без винятку школи, або з так званою загальною кризою капіталізму. У другому випадку початок кризи немарксистської політичної еконо­мії з початку XX ст. переносився до часів першої світової війни та жовтневого перевороту.
Повертаючись сьогодні до багатої спадщини, що зали­шили нам провідні вчені тієї доби, слід передусім розіб­ратися у характері того кризового становища, в яке дійсно потрапила політико-економічна наука в Росії та Україні наприкінці XIX—початку XX ст., у причинах і наслідках цієї кризи, а також визначити реальний внесок у розвиток вітчизняної і світової економічної теорії представників як марксистської, так і немарксистських течій, зіставити їх із здобутками й рівнем тогочасної і сучасної економічної на­уки. Передусім потрібно з'ясувати ті методологічні і теоре­тичні засади, на базі яких формувалася наукова економічна думка в Україні наприкінці XIX ст., якісні зміни, що від­булися в них і визначили основні течії подальшого розвит­ку економічної теорії.
Неоціненним джерелом для вивчення цих питань є ціла низка глибоких досліджень, зокрема українських еконо­містів, з проблем історії економічних учень, що з'являються в цей період. Зважаючи на їх велике історико-економічне, пізнавальне та наукове значення, наведемо деякі з тих праць, які допоможуть розібратися і в особливостях фор­мування основних політико-економічних напрямів та шкіл в Україні.
Насамперед це монографія М. Бунге «Очерки политико-экономической литературы» (СПб., 1895), написана на базі дослідження близько шести з половиною тисяч джерел; надзвичайно цікаві і глибокі розвідки з історії економічних учень та соціалізму ЛІ. Тугана-Барановського: «Современный социализм в своем историческом развитии» (СПб., 1906), «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (СПб., 1906) та ін.; праці В. Желєзнова «Очерки политической экономии» (М., 1902) та «Главные направлення в разработке теории заработной платы» (К., 1904); монографія В. Левитського «История политическои экономии в связи с историей хозяйственного быта», видана у Харкові у 1907 та 1914 рр.; відомий курс з історії еконо­мічних учень, що неодноразово перевидавався, П. Лященка та його ж «Очерки аграрной эволюции России» в двох томах (СПб., 1908—1913); дослідження О. Миклашевського «История политической экономии. Философские, исторические й теоретические начала экономии XIX в.» (Юрьєв, 1909); С. Булгакова «История экономических учений» (М., 1910) та «История социальных учений в XIX веке» (М., 1913); О. Русова «Краткая энциклопедия земского дела в его историческом развитии» (К., 1914); К. Воблого «Начальний курс политической экономии. История, теория, финансы» (К., 1918) та ряд ін.
Ці й інші праці відбивають той напружений пошук на­уковців у галузі політекономічної теорії, який здійснювався на базі переосмислення світового та вітчизняного досвіду її розвитку, зіставлення різних методологічних та теоре­тичних підходів, виявлення їх залежності від конкретно історичних умов та пошуку загальних закономірностей цього процесу в цілому, а також у межах окремих шкіл та галузей наукового знання. Дослідження згаданих учених свідчать, що напрями і течії політико-економічної теорії в Росії та Україні в зазначений період формуються в на­прямі тих основних політико-економічних шкіл, які скла­лися та розвивалися на Заході у другій половині XIX ст. Для того щоб краще зрозуміти характер цього процесу, його своєрідні риси та закономірності, нагадаємо про ці школи, звертаючись, по можливості, до їх оцінок українсь­кими ученими-економістами.
Характеризуючи основні напрями розвитку економіч­ної теорії, видатний український учений-економіст М. Туган-Барановський вважав основною визначальною рисою їх формування зміну загального плину суспільно-економіч­ної думки. Увага економістів, зазначав він у «Очерках из новейшей истории политической экономии и социализма», дедалі більше переноситься у бік соціальних явищ, пород­жуваних капіталізмом, на розв'язання питання «про при­чини стійкої бідності серед зростаючого багатства», яке, на думку М. Тугана-Барановського, своєю значущістю пе­реважило всі інші питання, поставлені капіталістичним ла­дом економічній науці. Саме відповідаючи на це питання, вважав учений, політична економія і розпалася на три ос­новні напрями, представлені, по-перше, захисниками нере­гульованого товарно-господарського ладу, по-друге, при­хильниками ідей соціалізму як антиподу першого, що у всіх відношеннях має бути повною протилежністю товар­ному господарству; і, нарешті, представниками третього напряму, які вважають необхідним, за словами М. Тугана-Барановського, зберегти товарно-господарський лад, пом'як­шивши водночас шляхом посилення державного втручання в інтересах слабих різкість класових антагонізмів.
Перший з визначених ученим напрямів був представле­ний, як відомо, класичною політичною економією, на зміну якій прийшла так звана австрійська школа, започаткована в 70-ті роки XIX ст. К. Менгером і, незалежно від нього, в Англії У. Джевонсом та у Швейцарії Л. Вальрасом і роз­винена у працях Ф. Візера, Є. Бем-Баверка, послідовників математичної школи—В. Парето та ін. Сприйнявши від класиків визнання загальних економічних законів та аб­страктно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ, цей напрям водночас означав певне цільове переорі­єнтування економічної теорії: від визначення законів, які управляють розподілом продукту між основними класами суспільства (землевласниками, капіталістами та робітни­ками), у чому вбачали основне завдання політичної еконо­мії її класики, до поглибленого вивчення процесів функціо­нування капіталістичної економіки, її структурних елемен­тів, механізмів їхньої взаємодії з метою раціонального використання ресурсів.
Основна ідея маргіналізму, тобто першого напряму, по­лягала у вивченні закономірностей оптимального режиму функціонування підприємства (фірми) в умовах системи вільної конкуренції, визначенні принципів економічної рів­новаги такої системи. Центральними для цього напряму були проблеми, пов'язані з функціонуванням ринку, його закономірностями та ефективним розподілом ресурсів. Зви­чайно, ці завдання не могли бути здійснені на методоло­гічних засадах класичної школи з її абсолютизацією ролі капіталістичного нагромадження та прибутку в забезпе­ченні зростання виробництва, трудової субстанції ціннос­ті, яка фактично протиставлялася результатам ринкових процесів тощо. Виникла необхідність перегляду предмета політичної економії, її вихідних понять і принципів. Фор­мування нових уявлень у цій галузі і започаткувала авст­рійська школа та її математичне відгалуження.
Представники цього напряму протиставили теорії тру­дової цінності класиків власну суб'єктивно-психологічну теорію цінності. Остання грунтувалася на повному за­переченні суспільне необхідних витрат праці як єдиної суб­станції цінності, пояснювала цінність речей (благ) виключ­но їх граничною корисністю, тобто абсолютизували суб'єк­тивно-психологічний момент і примат споживання над виробництвом. Каузально-генетичному підходу до вивчення економічних явищ учені австрійської та математичної шкіл протиставили функціональний принцип дослідження, який і став методологічною основою теорії рівноваги — вихід­ної засади цих шкіл. Вони прагнули перетворити політич­ну економію у «чисту» економічну теорію, вільну від впли­ву ідеології, відмежувати її від соціальних та конкретно-економічних наук.
Що стосується другого, визначеного М. Туганом-Барановським як соціалістичного, напряму економічної теорії, то він був представлений передусім теорією К. Маркса, яку взяли на озброєння так звані ортодоксальні (правовірні.— Л. Г.) марксисти, її методологічні засади найповніше вис­вітлені у вітчизняній економічній літературі і добре відо­мі. Зазначимо тільки, що марксизм, грунтуючи свою еко­номічну теорію на методологічних засадах та абстрактно дедуктивному методі класичної політичної економії, разом із тим протиставив поясненню класиками економічних явищ природними, позаісторичними причинами, тобто загально­економічними законами, своє історичне їх бачення.
Суть розуміння змісту й завдань політичної економії марксизмом випливала з трактування економічних явиш. як вираження суспільних відносин людей, що виникають у процесі виробництва незалежно від їх господарської во­лі і визначають відносини у сфері обміну і розподілу; тоб­то економічних явищ як абстрактних понять суспільного устрою. Соціальну обумовленість зв'язків і закономірнос­тей економічних явищ марксизм розглядає як об'єктивну їх засаду, на противагу індивідуалістичному (у класиків), суб'єктивно-психологічному (психологічна, австрійська та математична школи) їх поясненню.
Відповідно і метод дослідження виходить з причинного визначення цих закономірностей як історично минущих, обумовлених суспільно-економічними відносинами на тому чи іншому етапі їх розвитку. Суспільно-обумовлене вироб­ництво, або суспільний спосіб виробництва, виступає вихід­ним пунктом пояснення причинних залежностей та соці­ально-економічних закономірностей у всій їх складності і визначає собою принцип методологічного монізму—зве­дення причин, що діють в економічному житті, до однієї основної. Всі основні категорії політичної економії виво­дяться з відношення лише двох суспільних класів—робіт­ників і капіталістів. Дане відношення визначене як головне у системі суспільних відносин. На цій базі і розробляється марксистська концепція закону розвитку та революційного знищення капіталізму.
І, нарешті, в руслі третього напряму, виділеного М. Туганом-Барановським як такого, що базувався на ідеї поєднання приватної власності та підприємництва з держав­ним регулюванням, формується німецька школа, розвива­ються в останній третині XIX ст. різні її течії — історико-етична (Г. Шмоллер і ін.) та соціально-політична (Л. Брентано та ін.). Абстрактно-дедуктивному методу класиків ця школа протиставила описово-емпіричний підхід у дослід­женні економічних явищ, суб'єктивне пояснення економіч­них категорій, заперечення будь-яких економічних зако­нів, трактування політичної економії як «національної економії» тощо. За висловом М. Тугана-Барановського, зне­важливе ставлення представників цієї школи до теоретич­ної економії взагалі призвело «не до перетворення еконо­мічної теорії..., а до тимчасового охолодження інтересу до економічної теорії або навіть до повного заперечення її».
Недоліки чисто емпіричного вивчення явищ економічного життя, відмову, по суті, від економічної теорії, визнання різних теорій для різних історичних періодів, народів та правових установ і взаємовідносин, що склалися, тощо відзначав і відомий український учений К. Воблий. У ре­цензії, опублікованій у 1907 р. (Журнал Министерства народного образования) на книгу Г. Шмоллера він писав про жалюгідність тієї науки, яка вважає себе безсилою охо­пити економічне життя в цілому, причину ж відсутності єдиної теорії вбачав у недосконалості її розвитку на той час. Аналогічні думки висловлювали й інші вчені-економісти. Так, О. Миклашевський—відомий дослідник історії економічних учень,