Реферат - СПІВДРУЖНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ І КРАЇНИ БАЛТІЇ

бливості економічного потенціалу Білорусі, який формувався, звичайно, як високоспеціалізована частина єдиного народногосподарського комплексу тодішнього СРСР, об'єктивно підштовхують республіку орієнтуватися на співробітництво у межах СНД. Саме цим, очевидно, пояснюється те, що вона разом із Казахстаном найбільш наполегливо виступає за посилення інтеграційних основ у взаємовідносинах нових незалежних держав. Ця позиція Білорусі проявилась повною мірою ще на Мінській нараді голів СНД у січні 1993 p., де її представники підписали Статут, договір про створення єдиної банківської системи, рубльової зони тощо. В 1994- 1995 pp. керівництво республіки посилило орієнтацію на широкомасштабну інтеграцію з Росією, незважаючи на протидію впливової опозиції. Водночас республіка намагається розширити свої відносини з далеким зарубіжжям - вступила до Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції й розвитку (МБРР), розширює економічні зв'язки з Польщею, Німеччиною та іншими західними державами шляхом створення спільних підприємств, залучення іноземних капіталів і технічної допомоги.
В умовах господарської кризи ще не розроблена загальна концепція будівництва національної економіки Білорусі. Однак можна передбачити, що вона орієнтуватиметься на переважний розвиток обробної промисловості (зокрема машинобудування та хімії), забезпечення внутрішнього ринку продовольством і товарами легкої промисловості за рахунок власного виробництва, розширення експорту спеціалізованих галузей (трактори, вантажні автомобілі, сільськогосподарська техніка, льон, картопля) до країн СНД з поступовим розширенням вивозу окремих видів машин та хімічних продуктів на світовий ринок.
РЕСПУБЛІКА МОЛДОВА
За потенціалом і трудовими ресурсами Молдова є найменшою серед СНД. У неї високий рівень розвитку сільського господарства (виноградарство, овочівництво) та харчової індустрії (винарство, консервна промисловість), які були розраховані на поставки продукції до інших республік. Відсутність власної металургії і наявність значних ресурсів робочої сили привели до спеціалізації на трудомістких галузях електротехнічної (Бєльци, Кишинів), приладобудівної (Кишинів) промисловості, виробництва садових тракторів (Бєльці). Порівняно з іншими новими незалежними державами у народному господарстві Молдови високу питому вагу мають підприємства легкої промисловості (швейні фабрики у Кишиневі, Тирасполі, Бєльцях, килимовий комбінат в Унгенах, шовкова фабрика в Бендерах), продукція яких також була розрахована на вивіз до інших регіонів колишнього СРСР. Економіка республіки цілком залежить від імпорту основних видів сировини й енергоносіїв (чорні та кольорові метали, бавовна, бензин, вугілля), основної частини комплектуючих для машинобудівної промисловості, хімічних продуктів.
Особливістю економічного потенціалу Молдови є нерівномірне територіальне розміщення продуктивних сил - найбільш потужні індустріальні об'єкти (передусім легкої та машинобудівної промисловості) зосереджені у Придністров'ї. Вони були серйозно пошкоджені в ході конфлікту 1992 p., а потім почали функціонувати відокремлено, у межах так званої Придністровської республіки.
Розрив господарських зв'язків у межах СНД в умовах високого ступеня залежності від них економіки Молдови разом із негативним впливом воєнних конфліктів у Придністров'ї призвели до надто важких наслідків. За 1992- 1994 pp. ВВП зменшився на 52%, промислове та сільськогосподарське виробництво - на 49 і 34%, роздрібний товарообіг впав уп'ятеро. Втричі швидшими темпами, ніж по СНД в цілому, знизився життєвий рівень населення. Фактично втрачено економічні зв'язки між східним і західним регіонами республіки.
Реальний початок будівництва національної економіки Молдови залежить насамперед від політичних факторів. Різні варіанти її розвитку можуть бути кардинально протилежними - все залежить від орієнтації на співробітництво у межах СНД чи на інтеграцію з Румунією, відновлення територіальної цілісності чи повний вихід зі складу Молдови Придністровської республіки.
РЕСПУБЛІКИ ЗАКАВКАЗЗЯ
Усі три держави цього регіону невеликі за економічним потенціалом, трудовими ресурсами й територією. Сировинна база Грузії визначається насамперед покладами марганцевої руди та поліметалів, Азербайджану - нафти й газу, кобальту, хрому й молібдену, Вірменії - міді та поліметалів, будівельних матеріалів. Ця база характеризується некомплексністю, відсутністю переважної частини тих видів сировини, які необхідні для нормального функціонування національної економіки. Особливо потерпає через відсутність енергоносіїв Вірменія, Грузія ж недостатньо забезпечена хімічною сировиною.
Машинобудівна промисловість Азербайджану спеціалізується на випуску устаткування для нафтової та газової промисловості, -промислових кондиціонерів, приладобудуванні й електротехніці. У Грузії створено потужності для випуску електровозів (Тбілісі), автомобілів (Кутаїсі), електротехнічної, легкої і харчової промисловості (Тбілісі, Батумі, Зестафоні). У Вірменії високого розвитку набули мідна промисловість (комбінат в Алеварди), виробництво синтетичного каучуку, шин, синтетичних смол та інших хімічних продуктів (Єреван, Раздан). Сільське господарство цих республік є монопольним виробником цитрусових, чайного листя, постачає в інші регіони виноград, шовк-сирець, фруктові й овочеві консерви тощо.
Серед інших членів СНД усі три держави були найбільш глибоко охоплені кризою. Протиборство політичних сил і конфлікт з Абхазією призвели до руйнування економічного потенціалу Грузії - падіння на 75% ВВП, на 76 промислового та на 54% сільськогосподарського виробництва є найнижчим в СНД. Карабахська війна та блокада Азербайджаном є основними причинами зменшення ВВП та промислового виробництва Вірменії на 60 та 50% за 1992- 1994 pp., що не компенсується невеликим (на 12%) збільшенням сільськогосподарської продукції. Істотно постраждало й народне господарство Азербайджану. ВНП за вказаний період упав на 54%, промислове виробництво - 47, випуск сільськогосподарської продукції - на 44%. Для Азербайджану характерний стрімкий спад життєвого рівня, а роздрібний товарообіг у республіці всього за два роки скоротивсь у 10 разів. Особливістю цієї країни є збільшення капіталовкладень (на 13% за 1992- 1994 pp.), що пов'язано з акумуляцією іноземних та національних інвестицій для здійснення міжнародних проектів розвитку нафтовидобувної та нафтопереробної промисловості.
Неврегульованість внутрішніх і взаємних політичних та воєнних конфліктів, високий рівень зруйнування господарського потенціалу й розрив економічних зв'язків між самими цими республіками та іншими учасниками СНД не дають змоги в сучасних умовах хоч би в загальних рисах визначити можливі шляхи побудови національної економіки Азербайджану, Вірменії й Грузії. Як невеликі держави з некомплексним господарством, відсутністю власного виробництва переважної частини споживчих товарів і вузьким внутрішнім ринком для спеціалізованих галузей вони не зможуть вижити без інтеграції своєї економіки у більші регіональні структури. Чи буде це СНД, зона Чорноморського економічного співробітництва, чи інші подібні об'єднання,- вирішуватимуть не стільки економічні, скільки політичні міркування. Не можна також не враховувати можливості використання Вірменією фінансової та іншої підтримки з боку її численної діаспори як при відбудові економічного потенціалу, так і створенні сприятливих умов Для вступу у світове співтовариство. Азербайджан також як альтернативу має шляхи посилення взаємовідносин із сусідніми мусульманськими країнами, зокрема Іраном і Туреччиною. Залежно від політичного вибору можливі досить різні варіанти відбудови та структурних змін у національній економіці кожної із закавказьких країн.
РЕСПУБЛІКА КАЗАХСТАН
Займаючи друге місце в СНД за територією та четверте за кількістю населення, Казахстан за рівнем економічного потенціалу поступається лише РФ і Україні. Республіка є одним із основних виробників кольорових металів (свинець, цинк, мідь), вугілля (Карагандинський та Екібазтузький басейни), залізної руди (Соколовсько-Сарбайське родовище), чорних металів (комбінати в Теміртау та Єрмаку), має нафтові й газові родовища світового значення. Виробництво зерна на цілинних землях за сприятливих погодних умов перевищує потреби внутрішнього ринку. Машинобудівна промисловість спеціалізується на випуску тракторів (Павлодар), екскаваторів (Кентау), сільськогосподарських машин, електротехнічного устаткування. Розвинута хімічна промисловість - виробництво фосфорної і сірчаної кислот, пластмас, синтетичних смол тощо. Спеціалізуючись в основному на експорті сировини, напівфабрикатів та виробах важкого машинобудування, народне господарство Казахстану залежить від ввозу транспортних засобів, приладів, високотехнологічного устаткування.
Розпад єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР істотно позначився на господарстві республіки. За 1992- 1994 pp. ВВП впав на 43%, промислова й сільськогосподарська продукція - на 48 і 21%, що приблизно відповідає середнім показникам по СНД. Поряд із цим зменшення обсягу капіталовкладень у 1,5 раза, а роздрібного товарообороту - майже вдвічі перевищувало показники по Співдружності в цілому. Характерним для Казахстану є певне запізнення із втягуванням до економічної кризи, посилення якої найбільш повно виявилося аж у другій половині 1993 р. Саме до цього часу були вичерпані внутрішні передумови тієї політики виваженого переходу до ринкового господарства, які були закладені адміністрацією Президента Н. Назарбаєва у "Стратегію становлення й розвитку Казахстану як суверенної держави" (травень 1992 р.) та Програму "Невідкладних антикризових заходів і поглиблення соціально-економічних реформ" (січень 1993 p.). Загострення кризових явищ є однією з основних причин орієнтації керівництва Казахстану на посилення інтеграції з Росією, на активізацію економічного й політичного співробітництва з іншими учасниками СНД, а також з великими ТНК.
Найбільш складною проблемою цієї країни є істотна перебудова економічної структури з нарощуванням у ній фінальних фаз виробничого процесу. Справа в тому, що за Союзу Казахстан спеціалізувався на сировинних товарах і напівфабрикатах, які потім використовувалися на підприємствах Росії та інших республік. Доцільність створення завершеного циклу виробництва зумовлена насамперед більшою прибутковістю експорту готової продукції порівняно з сировиною. У республіці також тверезо оцінюють небезпеку вичерпання невідновлюваних ресурсів, проблему міждержавних розрахунків та об'єктивну тенденцію до зменшення витрат сировини, яка у майбутньому виявлятиметься й у СНД. Тому структурна перебудова економіки Казахстану - явище неминуче, цей процес потребує великих додаткових капіталовкладень. Іноземні ж інвестори схильні вкладати кошти в галузі видобувної промисловості (нафта, газ, кольорові метали тощо), тому фінансування прискореного розвитку обробної промисловості вирішується повільно, процес оптимізації структури економіки розтягнеться на кілька десятиліть. Як висновок - Казахстан на весь цей період зберігатиме сировинний профіль своєї спеціалізації як у СНД, так і на світовому ринкові в цілому.
СЕРЕДНЬОАЗІАТСЬКІ РЕСПУБЛІКИ
Із чотирьох республік Середньої Азії найбільш могутній трудовий та індустріальний потенціал має Узбекистан, істотно перевершуючи в цьому Туркменистан, Киргизстан і Таджикистан. Кожна республіка спеціалізується на випуску лише певних видів продукції, їхнє народне господарство не є комплексним і залежить від імпорту основних машин, устаткування, чорних металів, хімічних продуктів (особливо Киргизстан), зернових (Киргизстан і Таджикистан) з інших країн СНД й водночас від експорту бавовни, кольорових металів тощо. З природних ресурсів Узбекистан багатий на запаси газу, рідкісних та дорогоцінних металів; Киргизстан - сурми, ртуті, свинцю; Таджикистан - вугілля, вольфраму, флюориту; Туркменистан - газу, нафти. Першочергове значення для середньоазіатського регіону мають великі гідроенергетичні потужності Киргизстану (каскад на р. Нарин) і Таджикистану (р. Нурек). Узбекистан випускає машини й устаткування для вирощування і переробки бавовни, для текстильної індустрії, хімічне устаткування. У Таджикистані машинобудування обмежене випуском текстильного устаткування й електротехнічних виробів, Киргизстані - верстатобудуванням, електротехнікою та сільськогосподарськими машинами, а в Туркменистані ця галузь розвинута слабко. Узбекистан і Туркменистан мають розвинуту хімічну промисловість, в усіх чотирьох республіках одне з провідних місць належить легкій індустрії. Ці дві республіки є основними постачальницями бавовни до інших держав СНД, Киргизія експортує тваринницькі продукти.
Туркменистан - єдина в СНД країна, де, як зазначалося, зафіксовано зростання ВВП - на 49,4% за 1992- 1994 pp. при спаді промислового виробництва на 34% та невеликому збільшенні продукції сільського господарства (на 8% відповідно). Наведені дані свідчать про чітко виражену екстенсивну модель розвитку - доходи від експорту енергоносіїв на певний період дають змогу збільшувати ВВП при спаді або стагнації в інших галузях економіки. Наявні експортні ресурси газу, бавовни, золота, хімічних продуктів разом із значним трудовим потенціалом сприяли відносно невеликому падінню економічних показників в Узбекистані, ВВП якого за 1992- 1994 pp. зменшився на 17%, промислове та сільськогосподарське виробництво - на 2 і 6, капітальні вкладення - на 48%. І навпаки - відсутність вагомого експортного потенціалу разом із невдалою внутрішньою господарською політикою спричинилися до того, що падіння основних економічних показників у Киргизстані було в 1,5 раза більшим, ніж у середньому по Співдружності (за 1992- 1994 pp. ВВП зменшився на 48%, промислове та сільськогосподарське виробництво - на 58 та 23, капіталовкладення - на 77, роздрібний товарообіг - на 70%). Таджикистан має найгірші показники економічної кризи після республік Закавказзя, - його ВВП впав за відповідні роки на 49%, промислове та сільськогосподарське виробництво - вдвічі, а роздрібний товарообіг- на 86%. Такий катастрофічний стан викликаний не стільки економічними передумовами, скільки наслідками воєнного конфлікту на його території.
Сучасні внутрішні політичні та економічні умови визначають різні шляхи підходу кожної з цих країн до будівництва національної економіки. Найбільш складна ситуація у Таджикистані, де відновлення нормального господарського життя може розтягнутися на багато років. Невизначеною є також економічна політика Киргизстану: програма стабілізації та реформування народного господарства, розроблена за допомогою спеціалістів МВФ і Всесвітнього банку й прийнята у липні 1992 p., не виправдала надій на подолання кризи. В 1993- 1995 pp. керівництво країни в основному вирішувало поточні питання економічного розвитку й не мало змоги концептуально визначити перспективи формування національної господарської системи.
Більш сприятливі умови для початку будівництва національного виробничого комплексу має Узбекистан. Судячи з перших кроків економічної політики, республіка орієнтується на структурну перебудову з максимально можливим задоволенням внутрішнього ринку за рахунок власного виробництва, орієнтацією експортних галузей паливної, бавовняної та хімічної індустрії на поставки до СНД і водночас на широке залучення іноземних інвестицій для модернізації народного господарства й розвитку таких перспективних галузей, як видобуток золота, органічний синтез тощо. Характерною є активність керівництва Узбекистану щодо розвитку відносин з багатьма країнами світу - як із членами Організації економічного співробітництва мусульманських країн, так і з США, Китаєм, Японією, Індією, західноєвропейськими державами.
Особливу концепцію будівництва національної економіки почав здійснювати Туркменистан. У грудні 1992 р. Президент С. Ніязов висунув програму "Десять років добробуту", зорієнтовану на істотне підвищення життєвого рівня населення за рахунок експорту сировинних ресурсів, насамперед нафти й газу. Різке підвищення цін на енергоносії забезпечує республіці великі валютні доходи як у відношенні країн СНД, так і від експорту на світовий ринок. Туркменистан дедалі активніше співробітничає з такими сусідніми державами, як Туреччина й Іран, негативно ставлячись водночас до інтеграційних процесів у Співдружності.
КРАЇНИ БАЛТІЇ
Литва, Латвія та Естонія не є членами СНД, хоча й зберігають з цими державами в цілому звичайні економічні відносини. Значною мірою це викликане тим, що вони в останні п'ятдесят років розвивали спеціалізовані галузі обробної промисловості - приладобудування, електротехніку, контрольно-вимірювальну апаратуру (всі три республіки), виробництво металорізальних верстатів (Литва), вагонів та мікроавтобусів (Латвія), барвників, фармацевтичних препаратів (Латвія), випуск яких був розрахований на загальносоюзні потреби, проте країни Балтії залежать від імпорту палива (сланцева промисловість Естонії лише частково задовольняє потреби регіону), чорних і кольорових металів, продуктів основної хімії (крім фосфорної кислоти в Естонії), виробів важкого машинобудування. Високорозвинуті тваринництво й рослинництво, рибний промисел і легка промисловість задовольняють потреби у предметах споживання. До початку 90-х років істотне значення мав транзит через спеціалізовані порти у Таллінні, Ризі, Лієпаї, Вентспілсі, Клайпеді.
Із проголошенням незалежності республіки Балтії рішуче переорієнтувалися на західні ринки, посилили зв'язки зі скандинавськими країнами та Німеччиною. Латвія й Естонія успішно здійснюють антиінфляційні заходи, приватизацію. Однак розрив економічних зв'язків зі Сходом істотно загострив кризові явища. В 1992 р. промислове виробництво Литви зменшилося вдвічі, 1993 р. - ще в 3,4 раза. У Латвії спад промислового виробництва склав у 1992 р. 35%, 1993 р. - 38%. В Естонії після спаду всього виробництва на 39% у 1992 р. поступово господарська ситуація стабілізувалася. Не виправдалися надії на інтеграцію економік цих країн, які посилено пропагувалися на початку 90-х років. За значних відмінностей у рівні залучення іноземного капіталу (найбільш високому у Латвії та явно низькому - у Литві) сподівання на його великий позитивний вплив на народне господарство виявились марними. Тому детальна проробка концепції побудови національної економіки в країнах Балтії відкладається на пізніший час і пов'язується зі стабілізацією народного господарства, можливим одержанням статусу асоціації з ЄС та вирішенням політичних питань з Росією.
У перспективі можна сподіватися на орієнтацію країн Балтії на селективний (вибірковий) розвиток галузей обробної промисловості із врахуванням можливостей вивозу продукції до країн ЄС та СНД, формування експортного сектора АПК (традиційні продукти тваринництва), поступового відновлення транзитних послуг - забезпечення вантажообігу між Західною Європою та Співдружністю. Головними чинниками структурних перетворень у цих державах виступають адаптація до загальноєвропейського господарського простору, посилення співробітництва з іншими прибалтійськими країнами.