Реферат - СПІВДРУЖНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ І КРАЇНИ БАЛТІЇ

арів та послуг між ними відрізнялося більш ніж у 2,2 раза. При цьому на початку 90-х років це споживання на одного громадянина складало відповідно до загальної шкали індексів у Білорусі, Росії, Україні та Молдові - від 4,7 до 4,1 тис. крб., у Вірменії й Казахстані - 3,9 тис. крб., Азербайджані, Киргизстані та Узбекистані - 3,3-3,2 тис. крб., Туркменистані - 2,7 тис. крб., а в Таджикистані - всього 2,1 тис. крб.
Проте для всіх цих країн на сучасному етапі характерні й спільні риси перебігу економічних процесів, які відрізняють цей регіон світу від інших. Як зазначалося, до таких загальних особливостей належать насамперед кризові явища, одночасно спричинені двома процесами - переходом до суверенної економічної системи та формуванням її на ринкових засадах.
Крім цього, для згаданих країн характерний високий рівень некомплексності. За оцінками експертів Дойче банку, на порозі незалежності Україна мала найбільш збалансовану структуру народного господарства серед інших республік колишнього СРСР, але цілком залежала від імпорту деревини, бавовни й, особливо, пального. Росія з її величезними покладами всіх видів сировини та диверсифікова-ною обробною промисловістю не має джерел покриття потреб бавовнопрядильної, значної частини шкіряної та харчової промисловості, рухомого складу пасажирського транспорту тощо. За рахунок ввозу покривають запити у мінеральній сировині країни Балтії, у переважній частині машин та устаткування - Молдова, середньоазіатські та закавказькі республіки. Провідна галузь Туркменистану - нафтогазова індустрія - базується на імпортних трубах та основній частині устаткування для видобутку й переробки палива. Виробництво кольорових металів у Таджикистані, авіаційної техніки - Узбекистані, пшениці - Казахстані, калійних добрив - у Білорусі перевищують можливості споживання національним ринком. З принципової точки зору така некомплексність повинна була стимулювати ці держави до реальної взаємодії між собою або з іншими регіональними економічними угрупованнями. Але фактично кожна з них почала долати диспропорції в народному господарстві за методами автаркії, зменшення взаємозалежності від світогосподарських процесів. Тому не були здійснені або мали мінімальний успіх ідеї утворення економічних спілок як у межах регіону, так і приєднання до ЄС, зони Чорноморського економічного співробітництва тощо.
Загальною особливістю цих країн є перехідний характер економічних процесів у народному господарстві. При цьому чітко проглядається багатоплановість перехідного стану: водночас відбуваються формування національного господарства, побудова ринкової економіки й спроби адаптуватися до світових та регіональних економічних структур. І як наслідок - саме переплетення різних за природою процесів є основним вузлом помилок у господарській політиці, доповненням об'єктивних труднощів перехідного періоду прорахунками владних структур, характерним для згаданих держав загостренням ситуації в основних сферах господарського життя, включаючи добробут населення.
Пріоритетність розбудови Національної економіки (разом із посиленням ролі політичних та ідеологічних факторів) визначила перевагу дезінтеграційних факторів над стимулами посилення економічної взаємодії країн СНД. Проявом цього, крім розриву господарських зв'язків, було насамперед невдале намагання зберегти єдиний "рубльовий простір". Естонія, Латвія та Україна, інші держави цього регіону в 1992- 1993 pp. ввели національні валюти або їхні замінники, створили власні банківські системи, митні служби, поступово сформували національні органи господарського управління, тобто практично приступили до будівництва економічних основ суверенності країн.
Водночас згадані держави (крім країн Балтії) намагалися зберегти можливості економічного та політичного співробітництва між собою. У січні 1993 р. прийнято Статут СНД (рішення не підписане Молдовою, Туркменистаном та Україною), пізніше створено ради з питань агропромислового комплексу, керівників зовнішньоекономічних відомств тощо. 24 вересня 1993 р. укладено Договір про Економічний союз СНД, в якому Україна обрала статус асоційованого члена. Нарешті, у грудні 1994 р. створено Міждержавний економічний комітет, головне завдання якого полягає в активізації взаємного співробітництва в умовах, коли більшість спільних рішень країн СНД виконується незадовільно.
Із самого початку існування Співдружності її члени виступили прихильниками двох підходів до взаємного співробітництва. Україна й Туркменистан відстоювали пріоритет двосторонніх зв'язків, а Росія та Казахстан орієнтувалися на багатосторонні відносини із створенням наднаціональних органів. Після наради голів держав СНД в Алма-Аті у лютому 1995 р. стала чіткіше вимальовуватися тенденція до дворівневої моделі інтеграції у межах цієї організації. Росія, Білорусь і Казахстан обрали шлях прискореного здійснення цього процесу, Україна та інші нові незалежні держави дотримуються концепції поступового й виваженого налагодження багато- та двостороннього співробітництва.
За всіх відмінностей у конкретних підходах до економічних відносин не можна недооцінити вплив на них закладеного у попередні роки поділу праці між окремими республіками, які стали суверенними державами. Найменш інтенсивний він у країнах Балтії, які з перших днів проголошення незалежності пішли на якомога дальше дистанціювання від зв'язків у межах колишнього народногосподарського комплексу, переорієнтовуючи їх на західні, зокрема скандинавські країни. Навпаки, для Росії, Казахстану, Білорусі, значною мірою України (незважаючи на намагання останньої посісти особливе місце в СНД) завдяки попередньому високому рівневі економічної взаємозалежності ці тенденції проявляються чіткіше, визначаючи об'єктивну спільність основних передумов їхнього суверенного господарського розвитку.
Та все-таки від початку 90-х років національна економіка згаданих держав почала йти своїм шляхом, кінцевою метою якого є побудова власного народногосподарського комплексу, який був би здатний забезпечити раціональні пропорції у виробництві й споживанні, спираючись на ефективне використання природних і трудових ресурсів, виробничого потенціалу, можливостей МПП на регіональному та світовому рівнях. Цей процес щойно почався, тому подальша характеристика економіки окремих нових незалежних держав грунтуватиметься насамперед на аналізі потенційних можливостей і перших проявів тих тенденцій, які починають стверджуватись у народному господарстві кожної з них.
За політичної та економічної нестабільності у республіках Закавказзя, Таджикистані, Молдові визначення як вихідних позицій майбутнього розвитку народногосподарського потенціалу, так і загальних тенденцій побудови національної економіки є складним завданням. Щодо цих держав вкажемо лише на ті особливості їхніх продуктивних сил, які передували значній деформації останніх внаслідок політичних і (здебільшого) воєнних конфліктів.
РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ (РФ)
Після розпаду СРСР в Росії опинилася, не без допомоги активних (іноді й запопадливих) дій її керівників, основна частина потенціалу колишнього єдиного народногосподарського комплексу, її частка складає понад 60% національного доходу колишнього Союзу, 76% його території та більше половини населення. Серед інших нових незалежних держав у РФ найсприятливіші вихідні позиції для побудови національної економіки з найменшим рівнем залежності від зовнішніх факторів. Передумовою для цього є наявність на її території майже всіх корисних копалин, диверсифікованого виробничого потенціалу всіх галузей і підгалузей важкої та легкої індустрії, в цілому задовільна забезпеченість ресурсами. З основних видів промислової сировини РФ забезпечує за рахунок ввозу власні потреби лише в бавовні, значною мірою - У натуральних сировинних продуктах для легкої промисловості (шкіра, вовна, шовк). Характерним є високий рівень невідповідності існуючих виробничих потужностей легкої промисловості та власних джерел покриття її попиту на згадану сировину - в областях російського Нечорнозем'я зосереджено 3/4 виробництва бавовняних, 2/3 шовкових та 1/2 вовняних тканин колишнього СРСР, внаслідок чого після розриву господарських зв'язків між республіками відповідні фабрики опинились у кризовому стані.
Незбалансованим за рахунок власного виробництва є також задоволення потреб сільського господарства в азотних і калійних добривах (імпорт з України та Білорусі), у виробах металургійної промисловості (чавун, сталь, особливо прокат, ввозяться з України та Казахстану). Сільське господарство не покриває потреб Росії в цукрі, зернових (а саме кормових), олії, фруктах і тваринницькій продукції. Як і в інших нових незалежних державах, машинобудівна промисловість РФ залежить від поставок комплектуючих з інших республік. Потреби в імпорті з близького та далекого зарубіжжя покриваються здебільшого за рахунок експорту сировинних товарів, насамперед нафти та газу, при цьому перехід на світові ціни на енергоносії забезпечує Росії істотний виграш за рахунок інших партнерів по СНД (за підрахунками Мінекономіки РФ, доведення їх до світового рівня може забезпечити приріст цін на експортовану нафту в три та на газ - у два рази).
Особливістю вихідного рівня будівництва національної економіки Росії є істотні відмінності у структурі господарського потенціалу окремих регіонів. Зокрема, в європейській частині РФ та на Уралі зосереджена основна частина обробної промисловості, а видобувні галузі визначають спеціалізацію Західного та Східного Сибіру. На Далекому Сході, крім галузей морського господарства (океанський транспорт, суднобудування, вилов риби), немає такої чіткої спеціалізації - обробна й видобувна промисловість, АПК мають багатопрофільний характер і розраховані на задоволення потреб цієї зони.
На формування національної економіки РФ впливатимуть у майбутньому три основні фактори. Перший з них - вибір конкретних шляхів переходу до ринкового господарства. Намагання вирішити цю проблему методами "шокової терапії", яку проводив у 1992 р. уряд Є. Гайдара, в наступні роки було замінено на більш еволюційну модель уряду В. Чорномирдіна. Незважаючи на цю зміну в підході до реформування командно-адміністративної системи господарювання, Росія істотно випереджає решту членів СНД щодо просування по шляху ринкової економіки. Вже 1992 р. у РФ була створена нова банківська система, заснована на комерційних банках. Хоча й з перешкодами, але в 1994 р. був завершений перший (ваучерний) етап приватизації, виник валютний ринок та ринок цінних паперів, здійснено лібералізацію цін. Перші наслідки ринкових реформ були невтішні - за 1992- 1994 pp. ВВП впав на 39%, промислова продукція - 44, сільськогосподарська - 21, капіталовкладення - на 61%. Різко зменшився життєвий рівень населення - індекс споживчих цін за ці роки зріс у 742 рази, що на 70% перевищило грошові доходи населення. Подальше формування національної економіки за цих умов цілком залежить від стабілізації народного господарства, перші ознаки чого почали проявлятися наприкінці 1994 р.
Другий важливий фактор, який впливатиме на будівництво національної економіки РФ, - співвідношення внутрішніх інтегруючих та відцентрових тенденцій. Хоча останні мають переважно політичний характер, вони можуть істотно змінити загальний стан господарства Росії. Особливий підхід до політичних та економічних відносин у межах РФ з боку Татарстану, Якутії-Сахи, Башкорстану, Чечні об'єктивно висуває дилему - або створення єдиного господарського комплексу, заснованого, на відміну від СРСР, на ринкових засадах, або виникнення конгломерату окремих територіальних економічних утворень із високим рівнем автаркії (самозабезпечення) й слабкою орієнтацією на взаємні зв'язки. В цьому разі саме поняття російської національної економіки буде втрачене, йтиметься лише про вкрай диференційований і мало взаємопов'язаний господарський простір на території Росії.
І нарешті, третім основним фактором, який впливатиме на будівництво національної економіки РФ, є визначення її місця у МПП. Успадкувавши левову пайку експортного потенціалу СРСР, Росія не спромоглася зберегти на світових ринках навіть ті слабкі позиції, які можна було втримати у сфері вивозу сировини, продукції важкого машинобудування, хімічних товарів тощо. Провідною тенденцією зовнішньоекономічної політики РФ в останні роки була переорієнтація від зв'язків з країнами СНД на відносини з дальнім зарубіжжям, що призвело до подальшого погіршення структури зовнішньої торгівлі (питома вага машин та устаткування в російському експорті до промислово розвинутих країн впала з 9,3% у 1992 р. до 5,1% у 1994 p., a частка сировинних товарів зросла із 74,2 до 79,4%). Поступове зменшення співробітництва з країнами близького зарубіжжя є причиною спаду їхньої частки у зовнішній торгівлі Росії до 24% в 1994 р. Україна посідає перше місце серед зовнішньоекономічних партнерів РФ (45,8% загального обороту Росії з країнами СНД у 1994 p.), але стабільність взаємного співробітництва істотно звужується зростаючим від'ємним сальдо платіжного балансу з боку України, зменшенням поставок енергоносіїв та інших товарів "критичного імпорту" з боку Росії. Якщо укладені інтеграційні угоди будуть здійснені, то можна прогнозувати зростання обсягів співробітництва Росії з Білоруссю (20,6% зовнішньоторговельного обороту РФ з країнами СНД у 1994 р.) та Казахстаном (17,8% відповідно). Усі інші країни СНД (разом - 15,8% зазначеного обороту) й надалі не матимуть вагомого місця у зовнішньоекономічних зв'язках Росії.
РЕСПУБЛІКА БІЛОРУСЬ
Незалежна Білорусь посідає серед країн СНД п'яте місце за кількістю населення та п'яте-шосте - за обсягом виробничого потенціалу. Крім покладів сировини для хімічної промисловості (кухонна, калійна сіль, фосфорити) та будівельної індустрії (вапняк, глина, пісок), республіка фактично не має покладів корисних копалин і вимушена завозити енергоносії, метал, бавовну, шкіру тощо для основних галузей промисловості. Внаслідок цього в Білорусі переважає частка обробної індустрії, зокрема машинобудування - виробництво тракторів (Мінськ), сільськогосподарських машин (Гомель, Ліда), грузових автомобілів (Мінськ, Могильов, Жодино) тощо. Існують великі нафтопереробні комбінати у Новополоцьку й Мозирі, розраховані на переробку російської нафти. Потужності органічного синтезу базуються на поставках газу з РФ та України, на їхній основі функціонує розгалужена мережа підприємств з виробництва штучних волокон. На місцевій сировині працює в основному переробна та паперово-картонна промисловість. Характерною особливістю Білорусі є те, що головні об'єкти її індустрії створювалися з розрахунку на задоволення потреб інших регіонів колишнього СРСР - автомобілі підвищеної вантажопідйомності БєлАЗ та потужні трактори використовуються на гірничовидобувних підприємствах Росії, Казахстану, інших країн СНД, перевищує власні потреби виробництва насосів, кабелю, пластмас, синтетичних смол, силосозбиральних комбайнів, експортується 40- 60% лляних та вовняних тканин, трикотажу, шкіряного взуття, панчішних виробів та конфекції.
Сільське господарство - також спеціалізована галузь економіки. Воно поставляє в інші республіки картоплю (в середньому 1,5 млн т щорічно), продукцію тваринництва (масло, свинину, яловичину). Республіка за рахунок власного виробництва забезпечує себе зерновими, овочами, високорозвинене льонарство - надійна база для текстильної промисловості. Однією з характерних особливостей Білорусі є транзитне розташування, - через її територію проходить північна інфраструктурна магістраль з Росії до Європи, яка включає потужний прикордонний вузол у Бресті (залізничний та автомобільний транспорт), траси трубопроводів і ліній електропередач.
Із розпадом СРСР у Білорусі також посилились кризові явища, хоча темпи спаду виробництва були повільніші, ніж у більшості інших країн СНД. За 1992-1994 pp. ВВП республіки зменшився на 35%, промислове та сільськогосподарське виробництво - на 32 й 18%, капітальні вкладення-на 53%. Не таким великим, як у інших членів Співдружності, був розрив у темпах зростання споживчих цін і грошових доходів населення (їх співвідношення складало 1,8 : 1,0 при 3,7 : 1,0 в середньому по СНД). Менш загрозлива ситуація пов'язана із збереженням виробничих зв'язків з Росією, вдалим використанням транспортної системи для транзиту експортно-імпортних вантажів країн СНД, а також реалізацією спеціальної програми "Основні напрями політики Республіки Білорусь щодо запобігання спадові виробництва та формування умов виходу з кризи".
Осо