Реферат - Бюджетна система України

делегованих повноважень передба­чається використовувати спеціальні податки і збори, що утво­рюють так званий «кошик доходів». До його складу включено: прибутковий податок з громадян, податок на землю, плату за ліцензії та сертифікати, що видаються місцевими органами вла­ди (в тому числі - ліцензії на право роздрібної торгівлі горілча­ними і тютюновими виробами), плату за торговельний патент і державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, надходження від адміністративних штрафів, а також штрафів і санкцій за порушення податкового законодавства. Надходжен­ня від доходів, які формують «кошик доходів» і призначені для виконання делегованих повноважень, у 1998 і 1999 становили близько 5% ВВП, тоді як загальна сума доходів місцевих бюджетів, наприклад, у 1999 — 10,35% ВВП. Таким чином, доходи місцевих бюджетів від податків і зборів зменшуються приблиз­но наполовину. Внаслідок перерозподілу податків, що зарахо­вуються до державного і місцевих бюджетів, останні втрачають серйозні податкові гарантії: із загальної кількості податків місцеві бюджети одержують тільки прибутковий податок із громадян, податок на землю і місцеві податки. Фінансування делегованих повноважень значною мірою здійснюватиметься за рахунок трансфертів з державного бюджету.
Обласні бюджети взагалі не отримують твердих податко­вих гарантій (стаття 66 Проекту). Їх доходи визначено як 25% від «кошика доходів», які збираються на території області, та трансфертів з державного бюджету, а також із місцевих бюд­жетів міст, сіл і селищ на виконання «спільних програм». У проекті не обгрунтовано, чому саме 25% доходів і чому фінансування спільних програм має відбуватися за рахунок трансфертів з неясними умовами їх надання? Якщо реалізація спільних програм - добровільне рішення органів місцевого са­моврядування, то їх фінансування може здійснюватися шля­хом пайової участі на договірній основі. Якщо ж обласні Ради несуть відповідальність за надання жителям області якихось суспільних благ, то прийняття відповідних рішень має входити до їх компетенції, а за обласними бюджетами повинні закріплюватися податки, необхідні для цього.
В останні роки частка місцевих бюджетів у доходах Зведе­ного бюджету (без трансфертів) постійно знижується. У 1998 вона досягала 45,7%, у 1999 - близько 40%, а в 2000 — менш ніж 30%. Проект Бюджетного кодексу України є ще од­ним кроком у цьому напрямі. У 2001 році частка місцевих бюджетів у податкових доходах знижується майже до 29%.
Бюджетне регулювання — це щорічний перерозподіл коштів всередині бюджетної системи з метою збалансуван­ня всіх бюджетів на рівні, необхідному для виконання кож­ним місцевим органом своїх завдань і функцій. Бюджетне регулювання здійснюється кожним представницьким орга­ном щодо бюджетів безпосередньо нижчого рівня, тобто обласні ради регулюють районні і міські (міст обласного підпорядкування) бюджети, районні ради — селищні, сільські, міські (міст райнного підпорядкування) бюджети, міські Ради — бюджети районів в містах. Верховна Рада України, яка здійснює розподіл бюджетних коштів, при цьому регулює обласні, міські (міст Києва і Севастополя) бюдже­ти, республіканський бюджет Автономної Республіки Крим. Верховна Рада Автономної Республіки Крим регулює бюд­жети районів, які входять до її складу.
Розмежування доходів в процесі бюджетного регулювання здійснюється з урахуванням економічного, соціального, екологічного, природного стану відповідних областей, районів та населених пунктів.
У процесі бюджетного регулювання застосовуються мето­ди, зміст яких вже був викладений вище: процентні відраху­вання від регулюючих доходів, дотації, субвенції, субсидії. Їх перелік і розміри визначаються в кожному році окремо.
У випадках, коли доходи від закріпле­них за місцевими бюджетами загальнодержавних податків та зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюд­жету держава вилучає із місцевого бюджету до державного бюджету частину надлишку в порядку, встановленому законом про Державний Бюджет. Закон «Про бюджетну систему України» дає перелік доходів кожної з ланок бюджетної системи України, доходів, які в порядку, на умовах і в межах, встановле­них законами України, зараховуються у районні, міські (міст обласного підпорядкування) бюджети.
На 2001 рік заплановано зібрати «живими грошима» по­датків, що становитимуть 28,2% ВВП. З метою загальної оцінки цих параметрів досить звернутися до даних, які ілюстру­ють динамічний ряд доходів консолідованого бюджету протягом останніх років. За період 1995-1999 років цей ряд характеризу­вався такими даними: 30,3%, 28,2, 30,1, 27,8, 25,4% від ВВП. На 2000 рік цей показник становив — 26,5 % ВВП. При цьому базисний індекс ВВП у відношенні до 1990 в періоді, що аналізується, становив відповідно 47,8%, 43,0%, 41,6%, 40,9%, 40,5% та у 2000 — 42,5%. Таким чином, проектом бюджету на 2001 рік передбачено зростання рівня до­ходів бюджету до ВВП на 1,7% при зростанні номінального ВВП згідно зі стратегічними завданнями — на 4%. Для визначення ре­альності подібних бюджетних орієнтирів проаналізуємо рівень виконання планових показників Зведеного бюджету України.
Наведені в таблиці 2 дані свідчать, що в середньому за даний період рівень виконання планових показників доходної частини бюджету становив близько 92%. Водночас при хронічному не­виконанні бюджету планові надходження на наступний рік не­обгрунтовано підвищувалися. Зокрема, план 1999 становив від виконання плану 1998 120%, а план 2000 від виконання плано­вих показників 1999 - майже 129%. Відрив від реальних мож­ливостей призводить і до невиконання витратної частини бюд­жету. Тобто задеклароване зниження податкового навантажен­ня в дійсності не підтверджене бюджетними параметрами.
Дані таблиці доводять, що напруженість планових показників в ос­танні роки зменшується. Якщо в 2000 році плановий показник виконання дохідної частині бюджету зріс на 6%, то у 2001 — лише на 4%. Однак з огляду на рівень виконання планових показ­ників навіть такий сценарій розвитку виглядає нереальним. Так, за 2000 рік надходження доходів бюджету України, які контролюються ДПА, становили всього 53%.
Таблиця 2
Динаміка виконання доходної частини Зведеного бюджету України у 1995-2000 роках
Показники
1995
1996
1997
1998
1999
2000
План, млн.грн.
22326
34391
30429
29762
34252
41694
Виконання, млн.грн.
20690
30142
27441
28441
32340
-
Виконання плану, %
92,7
87,6
90,2
95,6
94,4
-
План у від­ношенні до виконання попереднього року, %
426,8
166,2
101,0
108,5
120,4
128,9
Джерело: Відкритий бюджет, Київ, 1999, Інститут реформ
Небезпідставні сумніви також щодо реальності надходжень до бюджету, що очікуються від приватизації державного майна. Згідно з початковим прогнозом останні передбачалися в розмірі, що перевищував 9 млрд.грн. або 17% від запланованих доходів бюджету. При зіставленні цієї величини з існуючою грошовою масою є підстави говорити про відсутність у державі такої кількості вільних грошей. Надія на іноземного інвестора в умовах великої кількості стримуючих факторів також виглядає нереаль­ною. Щодо уточнених обсягів надходжень від приватизації дер­жавного майна (7-5 млрд.грн.), то варто лише нагадати, що в січні-липні 2000 року до Зведеного бюджету з цього джерела надійшло 1,2 млрд.грн., що становить 5,2% доходів бюджету. Звідси досить проблематичним є виконання витратних зо­бов'язань бюджету, зокрема статті капітальних вкладень. Адже 1/4 надходжень від приватизації має спрямовуватися на пріори­тетне фінансування капітальних вкладень. Разом з тим, як відзна­чається в Посланні Президента до Верховної Ради України, до­сягнення стратегічної мети — стабільного соціально-економічно­го розвитку — потребує нарощування інвестиційних ресурсів, послідовного збільшення частки капітальних вкладень у ВВП.
Діюча сьогодні в Україні система місцевих податків і зборів не відповідає згаданим вимогам. Так, дані таблиці 3 свідчать про те, що за період 1998-2000 років на 18% зменши­лися надходження місцевих податків і зборів. Майже вдвічі скоротилися обсяги вилучень у місцеві бюджети в Сумській, Київській, Черкаській, Луганській та інших областях.
Таблиця 3
Структура надходження місцевих податків і зборів до місцевих бюджетів протягом 1998-2000 років за областями
Найменування областей
1998
1999
2000
Темп зростання
всього, млн. грн.
питома вага,%
всього, млн. грн.
питома вага,%
всього, млн. грн.
питома вага,%
2000-1998,%
АР Крим
15997
4,1
19986,85
4,5
16052,64
5
100,3
Вінницька
11155
2,8
11527,2
2,6
7712,34
2,4
69,1
Дніпропетровська
29060
7,4
31977,27
7,2
19488,67
6
67,1
Донецька
37017
9,4
42379,24
9,6
23603,72
7,3
63,8
Житомирська
8638
2,2
9306,51
2,1
7550,62
2,3
87,4
Закарпатська
5206
1,3
6999,68
1,6
5739,44
1,8
110,2
Запорізька
21312
5,4
22135,59
5
14138,77
4,4
66,3
Івано-Франківська
7619
1,9
7928,27
1,8
6108,25
1,9
80,2
Київська
10258
2,6
10698,47
2,4
6190,99
1,9
60,4
Кіровоградська
5923
1,5
6338,73
1,4
4706,81
1,5
79,5
Луганська
19656
5
21103,42
4,8
11764,64
3,7
59,9
Львівська
19536
5
21938,55
5
14354,95
4,5
73.5
Миколаївська
7168
1,8
8963,21
2
6318,01
2
88,1
Одеська
21783
5,6
29183,03
6,6
23831,63
7,4
109,4
Полтавська
13669
3,5
15528,42
3,5
10553,96
3,3
77,2
Рівненська
6952
1,8
7782,11
1,8
5337,24
1,7
76,8
Сумська
7686
2
8264,17
1,9
3873,15
1,2
50,4
Тернопільська
4616
1,2
5539,43
1,3
3542,68
1,1
76.7
Харківська
32944
8,4
38007,73
8,6
25357,21
7,9
77,0
Херсонська
6738
1,7
7860,64
1,8
6263,3
1,9
93,0
Хмельницька
15797
4
14916,13
3,4
12890,31
4
81,6
Черкаська
8743
2,3
8904,63
2
5459,99
1,7
62,4
Чернівецька
9358
2,4
9175,68
2
10263.3
3,2
109,7
Чернігівська
9093
2,3
9244,69
2
6358,75
2
69,9
Киів
42389
10,8
51137,81
11,6
51110,95
15,9
120,6
Севастополь
4027
1,1
4437,89
1
3970,25
1,2
98,6
Всього
392036
100
442266,6
100
321596,9
100
82,0
Джерело: журнал “Економіст”, №3, 20001. - Розрахунки Тарангул Л. за матеріалами Державної податкової адміністрації України.
Таким чином, нині місцеві податки і збори в Україні практично не виконують ні фіскальної, ні регулюючої функції, оскільки місцеві ради, насамперед наймасовіші – сільські і селищні, - що становлять 91% від загальної кількості місцевих рад, не мають жодного більш-менш серйозного об’єкта оподаткування.
Розділ 3.
Державні витрати.
Виконання будь-яких функцій держави потребує прямих витрат фінансових ресурсів. Тому витрати держави — це одна з важливих сторін фінансової діяльності держави, яка без­посередньо пов'язана з її діяльністю по мобілізації коштів у державний та місцеві бюджети і державні цільові фонди.
Державні витрати — це складова частина фінансових відно­син, яка полягає у безперервному цільовому використанні державних грошових ресурсів, що накопичуються у:
— державному бюджеті та місцевих бюджетах;
— державних і місцевих бюджетних та позабюджетних фондах;
— власних фондах державних і комунальних підприємств, установ та організацій з метою виконання загальнодержав­них функцій, фінансування державної та комунальної соці­альної і культурної сфер, державних цільових програм, а також фінансування розширення виробництва окремих дер­жавних та комунальних підприємств, установ, організацій у відповідності з чинним законодавством держави.
Сукупність всіх видів видатків держави складає систему державних видатків. В цю систему входять:
— видатки держави, що здійснюються з державного бюд­жету;
— видатки держави, що здійснюються з місцевих бюджетів усіх рівнів;
— видатки держави, що здійснюються з бюджетних та по­забюджетних централізованих державних та місцевих фондів;
— видатки державних та комунальних підприємств, органі­зацій та установ.
У фінансовому праві державні видатки виділені в окре­мий інститут державних видатків, який утворюється фінансово-правовими нормами, що регулюють суспільні відносини щодо витрачання державних та комунальних грошових ресурсів.
Державні видатки визначаються функціями та економіч­ним станом держави. В період переходу до ринкової еконо­міки суттєво змінюється структура державних видатків — їх склад та обсяги. Це пов'язано, в першу чергу, з появою ко­мунальної форми власності, подальшим збільшенням сектора економіки, що базується на недержавній формі влас­ності, проведенням реформи цінової політики держави, а також з поступовим скороченням дотаційного фінансуван­ня цілих галузей народного господарства та збільшенням використання методів цільового фінансування державних програм.
Державні видатки здійснюються шляхом фінансування.
Фінансування державних видатків — це плановий, цільовий, безповоротний й безвідплатний відпуск грошових коштів, який виконується з урахуванням оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел фінан­сування, проводиться в міру здійснення планового використання коштів для забезпечення виконання загальнодержавних функцій (оборона країни, управління діяльністю держави тощо), а також для утримання соціально-культур­ної сфери, забезпечення соціальних гарантій та зобов'я­зань держави з додержанням режиму економії при пос­тійному здійсненні контролю.
Фінансування здійснюється із різних джерел: бюджетів різних рівнів, позабюджетних цільових фондів, власних коштів державних та комунальних підприємств. В залеж­ності від джерел фінансування можна виділити такі його види: бюджетне фінансування, самофінансування та державне кредитування.
Бюджетне фінансування — це фінансування, що прово­диться за рахунок бюджетних коштів, тобто це безповоротний, безвідплатний відпуск коштів з державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій, функцій місцевого самоврядування та забезпечення функціонування бюджетних підприємств, установ, організацій.
Самофінансування використовується для покриття видатків державних та комунальних підприємств за рахунок їх влас­них фінансових ресурсів.
Основними суб'єктами фінансування є державні органи, підприємства, установи та організації державної та комунальної форми власності. Останні поділяються на такі, що фінансу­ються з бюджету частково або повністю. В залежності від суб'єктів можна виділити дві форми проведення фінансуван­ня. При першій формі з бюджетних або відомчих джерел по­кривається лише частина видатків суб'єкта фінансування. Решта — більша частина видатків — покривається за рахунок його власних або кредитних коштів, тому основним принци­пом першої форми фінансування є оптимальне поєднання ви­користання власних, кредитних та бюджетних коштів при фінансуванні видатків. Ця форма застосовується при фінан­суванні державних програм та державних і комунальних підприємств, які мають економічну і фінансову самостійність, отримуючи власні прибутки (прикладом є госпрозрахункові державні та комунальні підприємства). Для таких підприємств бюджет не є основним джерелом покриття видатків.
При другій формі фінансування з бюджетних джерел про­водиться повне покриття всіх видатків суб'єкта фінансуван­ня. Ця форма використовується при фінансуванні діяльності державних органів, обороноздатності країни, утриманні соці­альної сфери, а також діяльності державних та комунальних підприємств, установ та організацій, які не мають своїх до­ходів (на відміну, наприклад, від госпрозрахункових підприємств).
Державні або комунальні підприємства, установи та органі­зації, видатки яких повністю фінансуються з бюджету, на­зиваються бюджетними.
Виділення коштів з бюджету на забезпечення діяльності апарату законодавчої та виконавчої влади, управління, суду й прокуратури, обороноздатності країни, на утримання соці­ально-культурної сфери, а також державних та комунальних підприємств, установ та організацій, які не мають своїх до­ходів (бюджетних установ), здійснюється шляхом кошторис­но-бюджетного фінансування.
Кошторисно-бюджетне фінансування — це метод безпово­ротного, безвідплатного відпуску грошових коштів на утриман­ня установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюдже­ту, на основі фінансових планів — кошторисів витрат.
За цим методом фінансується майже вся невиробнича сфе­ра суспільства, що базується на державній або комунальній формі власності (бюджетна сфера). Обсяг передбачуваних витрат згідно з кошторисами закріплюється в бюджетах, які приймаються на відповідних рівнях — у державному бюд­жеті, бюджеті Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетах.
Незалежно від джерел покриття видатків, фінансування здійснюється на основі таких принципів: плановості, безпово­ротності та безвідплатності, цільового спрямування коштів та їх ефективного використання та здійснення постійного контролю за їх використанням, фінансування в міру виконання планів, оптимального поєднання власних, кредитних та бюд­жетних джерел, додержання режиму економії.
Принцип безповоротності та безвідплатності фінансуван­ня державних видатків означає виділення суб'єкту фінансу­вання коштів без прямого їх повернення державі та без вне­сення будь-якої платні за отримання цих коштів.
Принцип цільового спрямування фінансування державних витрат полягає у тому, що кошти плануються, відпускають­ся та використовуються на чітко визначені нормативними та індивідуально-плановими фінансовими актами цілі та за­ходи: виплата заробітної плати, поточні видатки, видатки розвитку тощо.
Принцип фінансування в міру виконання планів означає, що кошти виділяються не автоматично, а у відповідності з фак­тичним виконанням робіт, кількісними та якісними показ­никами, що зумовлюють обсяги витрат на конкретні цілі в момент виникнення реальної потреби у наданні коштів. Зав­дяки цьому принципу грошові ресурси можуть перебувати у постійному обігу. Виконання цього принципу чітко прослідковується при фінансуванні капіталовкладень та капі­тальних ремонтів, де, в разі невиконання планів викорис­тання коштів, невикористані грошові ресурси враховуються при наданні бюджетних коштів на наступний період.
Принцип оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних коштів полягає в тому, що під час визначення обсягу фінансування спочатку враховується наявність та можливість використання суб'єктом фінансування власних коштів або скорочення власних видатків, потім — можливість отримання ним банківських кредитів і лише при об'єктивній неможливості покриття видатків з вищезазначених джерел вирішується питання про виділення бюджетного або відом­чого фінансування. Цей принцип застосовується на стадії планування, розподілу та використання державних ресурсів при покритті поточних видатків та капіталовкладень.
Принцип додержання режиму економії застосовується на стадії фактичного використання коштів і проявляється у раціональ­ному використанні трудових та матеріальних ресурсів, вико­ристанні новітніх ресурсозберігаючих технологій, підвищенні норм виробітку сировини та природних ресурсів тощо.
При дефіциті бюджету та інфляції додержання переліче­них принципів фінансування є особливо необхідним, а відступ від них веде до таких тяжких наслідків, як виник­нення проблеми неплатежів та зростання заборгованості дер­жави по фінансуванню тих чи інших витрат (зарплат, пенсій, капіталовкладень тощо). Тому особливої ваги набирає прин­цип здійснення постійного контролю за використанням всіх видів державних ресурсів. Контроль дає можливість з'ясува­ти помилки та недоліки у фінансовій діяльності держави та вжити заходів для їх усунення. Він також дає інформацію для перспективного та поточного планування державних видатків під час визначення оптимальних обсягів коштів і їх цільового спрямування.
Суть держави і державного бюджету полягає в тому, щоб задовольняти загальносуспільні інтереси і потреби. Тому ст.95 Конституції України вста­новлює, що «виключно законом про Державний бюджет Ук­раїни визначаються будь-які видатки держави на загально­суспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків». Сам характер загальносуспільних потреб теж визначається в ряді статей Конституції. Такий гуманістичний зміст конституційних положень визначає і склад видатків держав­ного і місцевих бюджетів. Структура їх відображається в бюд­жетній класифікації України (розділ II) і в щорічному Законі про Державний бюджет України. При всій різноманітності в розмірах щорічних асигнувань слід все ж відзначити, що значну їх частину складають видатки на соціальний захист, соціаль­но-культурні заходи та ін.
Загальні начала правового регулювання видатків бюджетів встановлені в розділі 3 Закону «Про бюджетну систему Ук­раїни». Кошти Державного бюджету України витрачаються лише на цілі і в межах, зат­верджених Законом про Державний бюджет України. Відпо­відно кошти республіканського бюджету Автономної Рес­публіки Крим, місцевих бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Верховною Радою Автономної Рес­публіки Крим, місцевими радами. До Державного бюджету України не включаються видатки, які не передбачені зако­нами України. Зміст цієї статті вказує на юридичне значен­ня законів і рішень про бюджет, а також про значення прин­ципу законності в сфері видатків бюджетів. Розподіл видатків між бюджетами здійснюється відповідно до Закону України «Про бюджетну систему України». Закон категорично забо­роняє використання бюджетних коштів для фінансування позабюджетних фондів, які можуть бути утворені за рахунок надходжень від необов'язкових платежів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, інших небюджетних джерел.
Видатки бюджетів усіх ланок групуються за предметною ознакою відповідно до бюджетної класифікації України. Але визначається функціональний поділ видатків всіх бюджетів на поточні видатки і видатки розвитку.
Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, які діють на початок бюджетного року, а також на фінансування за­ходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку. В складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі вказаних вище об'єктів з зазначенням всіх факторів, які вплинули на обсяг видатків.
До складу видатків розвитку належать витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, фінансування структурної пе­ребудови господарства України, субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням.
Склад і структура видатків державного і місцевих бюджетів визначаються багатьма факторами, зокрема їх предметною спрямованістю (в загальному вигляді вона відображена в бюд­жетній класифікації), економічним змістом та ін. Але в будь-якому випадку державі при розподілі видатків доводиться вирішувати питання про пріоритетність об'єктів фінансу­вання. Оскільки Україні, як і будь-якій іншій державі світу, недостатньо грошових коштів для фінансування всіх потреб, то процес планування видатків зводиться до проблеми ви­бору між конкуруючими потребами. В цьому, крім суто юри­дичних факторів, велике значення мають економічні, які ви­пливають з конкретних умов певного періоду.
При розподілі видатків між окремими ланками бюджетної системи України загальними, принциповими положеннями є значимість, підвідомчість, підпорядкованість тих чи інших об'єктів фінансування, їх територіальне розміщення та інші. Закон України «Про бюджетну систему України» встановлен перелік видатків основних ланок бюджетної системи України. Цей перелік разом з бюджетною класифікацією є основою структури видатків щорічного Державного бюджету України.
У складі Державного бюджету України передбачається ре­зервний фонд Кабінету Міністрів України у розмірі до двох відсотків від обсягу видатків Державного бюджету. Він може використовуватись для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших за­ходів, що не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету.
У Державному бюджеті України понад передбачені видат­ки утворюється оборотна касова готівка в розмірі до двох відсотків загального обсягу видатків бюджету. Вона може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена в тому ж році до розмірів, установлених під час затвердження державного бюджету України.
Перелік конкретних видатків кожного з місцевих бюджетів встановлюється відповідною Радою. Сільські, селищні, міські, районні в містах (якщо вони будуть ство­рені) Ради і їх виконавчі органи самостійно розпоряджають­ся коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають на­прями їх використання.
Як у всіх бюджетах, у видатковій частині місцевих бюд­жетів окремо передбачаються видатки поточного бюджету і видатки бюджету розвитку. Особливістю є те, що кошти бюджету розвитку можуть спрямовуватися на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної тери­торії, пов'язаних із здійсненням інвестиційної та інновацій­ної діяльності.
Крім цього, законодавством передбачено поділ видатків місцевих бюджетів на дві частини:
а) видатки, пов'язані з виконанням власних повноважень місцевого самоврядуван­ня;
б) видатки, пов'язані з виконанням делегованих зако­ном повноважень органів виконавчої влади.
В республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних, міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) і районних бюджетах утворю­ються резервні фонди у розмірі до одного відсотка від обся­гу видатків кожного з відповідних бюджетів для фінансуван­ня невідкладних заходів, які не могли бути передбачені під час затвердження цих бюджетів.
У республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим і всіх місцевих бюджетах утворюється оборотна касова готів­ка, яка може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена у тому ж році до розмірів, встановлених під час затвердження відповідного бюджету.
Структурна перебудова як найважливіша складова ринкової трансформації економіки України, що визначає поступ України у світове ринкове середовище, потребує колосальних фінансових ресурсів. З огляду на інноваційне спрямування такої перебудови ці потреби в середньому зростають не менш ніж у 1,5 раза. За роз­рахунками академіка В.М.Геєця, якщо ставити за мету не лише зберегти, а й оновити виробничий апарат, сума капіталовкладень в економіку України повинна досягти 45-50 млрд.грн. на рік. Відштовхуючись від параметрів, закладених у проекті нового бю­джету, та зважаючи на недостатню обгрунтованість джерел бюд­жетних надходжень, можна зробити висновок, що відсутні на­лежні підстави характеризувати новий бюджетний документ як бюджет росту, який відповідає окресленим стратегічним завдан­ням. Поділ Державного бюджету України на два фонди — загаль­ний та спеціальний, де, враховуючи досвід багатьох зарубіжних країн, спеціальний фонд має бути аналогом «бюджету розвитку», також не наближує нас до вирішення поставлених завдань. Аналізуючи витрати спеціального фонду, запроваджені проектом Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік», варто зазначити, що в більшості випадків ці витрати не мають чіткої інвестиційно-інноваційної спрямованості.
Згідно Закону України “Про Державний бюджет на 1998 рік” видатки бюджету в 1998 році складають 24482 млн.грн. Витрати соціального характеру становлять 35%; в їхньому складі на соціальний захист населення – 23,6%, утримання соціально-культурної сфери – 25%, витрати Фонду Чорнобиля – 31%. Таке співвідношення приховує в собі потенційні негативні наслідки, оскільки 2/3 фонду споживання у державі не залежать від кількості та якості праці.
Бюджет 2001 року недостатньо спрямований на досягнення стійкого випереджаючого розвитку, головним чинником якого, як зазначено у Стратегії економічної та соціальної політики, мо­же бути лише зростання інтелектуального потенціалу нації. По­чинаючи з 1993 року, жоден уряд не зміг закласти у бюджеті фінансування науки більше 1,5% ВВП, а у випадку виключення повторного рахунку, характерного національній системі статистичного обліку, більше 1% ВВП або понад 2% від загальних вит­рат централізованого державного бюджету. Для порівняння нага­даємо, що в СРСР у 70-80-х роках частка наукових статей фак­тично становила 3,3-3,5% витратної частини бюджету. За період незалежності України відбулося майже трикратне відносне зни­ження пріоритетності науки порівняно з іншими державними інтересами. Динаміка наукоємності витрат державного бюджету, тобто частка витрат на науку в централізованому державному бю­джеті протягом 1992-2000 виглядала так: 1,93%, 1,68%, 1,43%, 1,08%, 1,41%, 1,40%, 1,16%, 1,13%, 1,82%2. У другій половині 1990-х років у розрахунку на одного дослідника у паритеті купівельної спроможності національних валют 1993 року рівень витрат ста­новив у Бразилії — 48, Південній Кореї — 92, Японії — 142, Франції - 174, США — 195, тоді як в Україні - лише $1,9 тис..
У новому бюджеті Міністерство освіти та науки пропонує за­класти у витрати на інформаційні технології, які становлять вирішальну основу довготривалого забезпечення економічного зростання, 700 млн.грн. (менше 0,33% ВВП). До цього варто дода­ти, що у проекті бюджету також не передбачено фінансування дер­жавних науково-технічних програм, які провадилися у минулих роках за сімома пріоритетними напрямками. Неоднозначним за своїми наслідками слід визнати і скасування відрахувань до Дер­жавного інноваційного фонду. При зменшенні податкового наван­таження на суб'єктів господарювання, як свідчать статистичні дані, ефективність інноваційного фінансування досить висока.
З початку діяльності Державного інноваційного фонду (1993) профінансовано 1852 проекти на загальну суму 698 млн.грн. і завершено 610 проектів, в результаті чого вироблено інноваційної продукції на загальну суму 476 млн.грн., створено і збережено 22,5 тис. робочих місць. Крім то­го, тільки різних податків (без урахування суми повернення на­даних позик) від підприємств, що здійснюють реалізацію інно­ваційних проектів, вже надійшло до Державного бюджету близько 362 млн. гривень. Не можна також погодитися і з пе­редбаченою проектом бюджету нормою, згідно з якою кошти, що надійдуть у рахунок сплати збору до Державного інно­ваційного фонду за грудень 2000 року та заборгованості з цього збору за минулі роки на 01.10.2001, будуть віднесені до складу доходів загального фонду Державного бюджету. Зважаючи на першочерговість вирішення проблем економічного зростання та цільове призначення збору до Державного інноваційного фон­ду, доцільно віднести перераховані кошти до складу доходів не загального, а спеціального фонду.
Стійке економічне зростання, як переконує досвід високорозвинутих країн, можливе в умовах, коли частка витрат на на­уку та освіту у ВВП наближається до 3% його обсягу, при цьому участь держави у таких витратах - в середньому 35-45%. Зістав­лення наведених даних з показниками, які характеризують фінансове забезпечення розвитку вітчизняного науково-технічного потенціалу, та постійне фактичне недофінансування наукової сфери переконують у відриві нових бюджетних орієнтирів від стратегічно визначених пріоритетів.
У зв'язку з цим необхідно звернути увагу і на перелік поло­жень ряду законів України, дія яких зупиняється згідно зі стат­тею 55 проекту бюджету. Серед них положення Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», відповідно до якого «Держава забезпечує бюджетне фінансу­вання наукової та науково-технічної діяльності (крім видатків на оборону) у розмірі не менше 1,7% валового внутрішнього продукту України». Іншими словами, держава не гарантує навіть того вкрай обмеженого обсягу фінансування наукової сфери, який вона має сьогодні.
Економічний розвиток може забезпечуватися при комплекс­ному підході до його управління. Проблеми економіки, соціальної сфери повинні вирішуватися взаємопов'язане та цілеспрямовано. Сьогодні економічна політика втратила соціальні орієнтири. Заробітна плата перестала відігравати роль основного джерела доходу. За період 1991-1999 років при зменшенні ВВП у 2,5 раза, продуктивності праці — в 1,4 раза підвищення споживчих цін перевищило зростання номінальної заробітної плати майже в 4 рази. При цьому реальна заробітна плата за цей період знизилася в 3,6 раза.
Розділ 4.
Дефіцит державного бюджету та державного боргу України.
4.1. Дефіцит державного бюджету.
Зважаючи на те, що дефіцит бюджету відноситься до вирішальни