Реферат - АПК

м держави.
Штучно прискорити зовнішньоекономічну діяльність, сформувати стратегію і тактику через перехідні стадії – спроба, як довів досвід регулювання імпорту товарів в Україну, безнадійна і згубна для розвитку експортно-імпортних відносин.
1.2 Аспекти формування ринкових відносин в АПК.
Перехід до ринку вимагає розробки наукових основ ефективного господарювання на засадах підприємства, конкуренції.
Актуального значення набуває питання пошуку оптимальних форм господарювання в народногосподарському комплексі і зокрема, в АПК.Від його рішення прямо залежить розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, майбутнє продовольчого сектору.
Проблема ця багатопланова, така, що стосується з одного боку, як суб’єктів господарювання, так і органів державної виконавчої влади, яківиконують функції реалізації аграрної політики на місцях, а з другого,- потребує нового підходу до створення, функціонування та вдосконалення різних форм господарювання.
Гнучкі зміни обумовлюються вимогами ринку.Дослідники багатьох країн світу вказують на поступове зникнення інституційних і політичних бар’єрів, які віділяли село від міста. Відхід від адміністративно-командної системи організації економіки зробив неможливим існування практики централізованого розподілу ресурсів без урахування економічних реалій. У 1990 р. на сільське господарство витрачалась майже третина державного бюджету. Але нині, із зміною умов господарювання, держава об’єктивно не може в таких самих обсягах підтримувати сільське господарство. Не випадково висуваються вимоги до уряду про субсидування агропромислового сектора, як це булр раніше. Проте очевидно і те, що держава не в змозі цього робити, частка АПК в державному бюджеті скорочується, а перспективи її збільшення обмежені.
Перехід аграрної сфери до ринку не можна розглядати ізольовано від загальних соціально-економічних перетворень в державі. Ринок, як відомо, є найважливішим елементом товарного виробництва. З огляду на це ринкові відносини відображають значною мірою специфіку суспільного ладу. Ринок, насамперед, є сферою обміну товарів, організованою за законами руху товарно-грошових відносин відповідно із законом вартості, законом попиту і пропозиції, законом конкуренції та законами грошового обігу. Тому в методологічному плані ринок треба розглядати як важливий сектор господарського механізму. Отже, економічна категорія- ринок – є сукупністю відносин, що виникають у сфері обігу як результат продажу-купівлі товарів.
Економічна суть ринку полягає не лише у забезпеченні грошового та товарного обмінів, які відбуваються за формулою Т-Г-Т. Ринок відіграє важливу роль у підтримані життєдіяльності економічної системи, виступає важливою ланкою організації її господарського механізму, забезпечує практичну перевірку економічних рішень, дає оцінку результатів господарювання
Не можна погодитися з економістами, які ототожнюють поняття “ринок” і’торгівля”. Ринок слід розглядати як особливу ланку відтворення , як важливий компонент загальної системи економічних відносин суспільства, а торгівлю – як галузь економіки.Тому реальний стан ринку визнаяається, передусім, умовами йього функціонування, специфікою економічної системи країни.
Ринкова економіка грунтується на економічній свободі та рівності усіх господарюючих суб’єктів незалежно від форм власності й економічного їх заохочення до раціонального господарювання. Вона дає змогу суспільству реалізувати сильні сторони товарного виробництва та ринку в інтересах соціально – економічного прогресу, створює оптимальну систему заохоченнядо ефективної економічної поведінки. Працівники та їх колективи орієнтуються на власні інтереси й сили, і самі ж відповідають за негативні наслідки господарювання. Це спонукає до економії ресурсів, ініціативи, підприємливості. Водночас ринкова економіка є досить жорсткою у соціальному плані, вона виключає зрівнялівку та утриманство,можливість однаково розподілу доходів серед членів суспільства. Хоча ринковій економіці властива й марнотратність ресурсів, що виявляється в періодичних економічних кризах. Незважаючи на останнє, вона має унікальні властивості : здатність при мінімальному адміністративному втручанні або й взагалі без нього певною мірою забезпечувати збалансованість попиту та пропозицій, швидко реагувати на зміну господарської кон’юктури, стимулювати підприємство. Стихійний же ринок може спричинити інфляцію, кризові явища тощо.
Слід визнати, що в умовах планово-розподільних відносин чимало елементів ринкупоступово трансформувалисяв сільському господарстві у досконаліші економічні системи. У передреформаційні роки ( 1985 –1990) в Україні, як і в цілому Радянському Союзі, більш реальними стали товарно-грошові відносини, закупівельні ціни повніше відбивали витрати на виробництво, поступово почав формуватися багатоукладний аграрний сектор, створювались селянські (фермерські) господарства, орендні кооперативні сільськогосподарські і переробні підприємства. Ппідвищилась самоокупність сільського господарства, поверненість кредитів, частка власнихзасобів у інвестиціях становила 70%. Керівники господарств спряли перехід до ринкової економіки як спсіб вільної господарської діяльності і сприяли йього позитивно, особливо враховуючи наявність дефіциту продовольства. Це давало надію на новий, потужний імпульс розвитку виробництва, насичення ринку товарами. Невикликали сумніву, як і нині, основні йього регулятори – попит і пропозиції та рушійна сила – конкуренція.
Ми не випадково проаналізували окремі теоретичні погляди щодо ринкової економіки. За допомогою методологічного підходу ставимо за мету досягти більш зваженої оцінки аграрної економіки України. А головне – з’ясувати причини винекнення негативних тенденцій в аграрній сфері.
Прискореного освоєння досягнень науково-технічного прогресу не відбулось, а навпаки, мало місце різке падіння виробничого потенціалу у більшості господарств, повернення до найпростіших технологій. Недостатня матеріальна заінтересованість в результатах праці спричинила масове зниженняреальних доходів сільських товаровиробників. У цілому в населення країни, як мінімум, вдвічі, а по окремих джерелах, втричі і вчетверо скоротилась купівельна спроможність.
Викладеним вище явищам дали певну оцінку як вітчизняні, так і зарубіжні економісти.
На тому етапі до ключових проблем політики були, насамперед, віднесені: перше – роздержавлення та широкомасштабна приватизація державної власності в аграрному комплексі і формування на цій основі багатоукладного сільського господарства, які розглядались як важливіший етап переходу до ринкової економіки; друге – надання суб’єктам господарської діяльності економічноїсамостійності у формуванні виробничих програм, вибору каналів реалізації та визначенні цін; трете- лібералізація цін, скорочення дотацій та субсидій ; четверте – лібералізація зовнішньоторговельної діяльності ; п’яте – формування приватного сектора в сільському господарстві.
Протягом 1991 – 1992 рр. було прийнято 10 законодавчих та інших нормативно-правових актів, які регламентували і регулювали процеси приватизації майна. Найважливішими з них є Закони України “Про власність” (7.02.1991 р.), “Про підприємництво” (7.02.1991 р.),”Про цінні папери і фондову біржу” (18.06.1991 р.), “Про господарські товариства” (19.09.1991 р.), “Про приватизацію майна державних підприжмств” (4.03.1992 р.), “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” (6.03.1992 р.), “Про приватизаційні папери” (6.03.1992 р.), “Про пріорітетний розвиток села” (15.05.1992 р.), “Про внесення змін і доповнень до Закону України”Про селянське (фермерське) господарство” (22.06.1993 р.), Декрет Кабінету Міністрів України “ Про особливості приватизації в агропромисловому комплексі” ( 17.05.1993 р.) та інші.
Крім того, було прийнято низку відомчих нормативно-методичних документів про порядок і механізм приватизації. Приватизація майна колективних сільськогосподарських підприємств регулюється Законом України ” Про колективне сільськогосподарське підприємство” ( 14.02.1992 р. зі змінами і доповненнями від 14.10.1993 р., 14.10.1992 р., 3.05.1993 р., 4.05.1993 р. ) . Визначена також схема приватизації майна . Основні питання земельних відносин урегульовані Земельним кодексом України . Щодо приватизації землі, то цей процес регулюється Постановою Верховної Ради Української РСР “Про земельну реформу ” ( 18.12.1990 р.) , Земельним Кодексом України ( 13.02.1992 р.) та іншими законами і нормативно-правовими актами, загалом 41 документом.
Питання діяльності суб”єктів господарських структур, крім вищеназваних документів , регулюють закони України : “ Про банки і банківську діяльність” ( 1991 р.) , “Про оподаткування прибутку підприємств “ , “Про зовнішньо-економічну діяльність” (16.04.1991 р.), “Про захист іноземних інвестицій на Україні“ ( 10.09.1991 р.) , “ Про іноземні інвестиції “ (13.03.1992 р.), “Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції “ ( 17.07.1997 р., набрав чинності 10.10.1997 р.) , Декрет Кабінету Міністрів “ Про лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності “ (20.05.1993р.), Указ Президента України “ Про особливості застосування тарифних обмежень імпорту сільськогосподарських товарів відповідно до норм і принципів системи ГАТТ / СОТ “ ( 13.05.1997 р.) та іншими законодавчими актами ї указами міністерств і відомств, які реєструються за Мінюстом України . На підставі цих правових актів та економічних заходів Уряду відбувається перехід від централізованої планово-розподільної системи народного господарства України до ринкової економіки .
Спрощене розуміння ринку і ринкових відносин як елементарної системи , що базується навільній купівлі-продажу, яка включає будь-яке державне регулювання, саме й призвело до порушення міжгалузевих відносин, різко погіршення паритетності цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, стійкого падіння і збитковості виробництва в більшості господарств. В дійсності ринкові відносини являють собою більш складну, ніж планово- директивна, організаційно-економічну систему, оскільки вони істотно підсилюють пряму і непряму дію економічних важелів на кожного суб’єкта ринку.
Позначається і застарілий підхід до формування структури суб’єктів ринку.Стверджувалось, що на вільному ринку можуть ефективно функціонувати тільки приватні власники. Це стало основою для прийняття законодавчих актів про прискорену реорганізацію великих державних і колективних підприємств без визначення їх реальної ефективності, перебільшення ролі особистого підсобного господарства у продовольчому забезпеченні країни. Проте вітчизняна і зарубіжна практика підтверджують положення про те, що на ринку може будь-який власник – приватний,колективний, кооперативний, державний.Досвід останніх років переконує, що доцільною є багатоукладна структура ринку, оскільки вона створює умови для здорової конкуренції. Важливо, щоб продавець був реальним власником реалізованого товару і одержаного доходу, міг самостійно приймати рішення прореалізацію продукції та визначити ціни на неї.
Основою ефективного розвитку агропромислового виробноцтва в ринкових умовах є не стільки інституціальні зміни, скільки рівень та масштаби використання досягнень науково-технічного прогресу, якість виробничого потенціалу, кваліфікація працюючих, їх заінтересованість в досягненні високих кінцевих результатів. Через недооцінкуцих положень практично зупинено інвестиційну діяльність, не відновлюютьсявиробничі потужності, особливо техніка та обладнання. Знижується родючість грунтів та продуктивність праці. Тому і при ринкових відносинах потрібне визначення пріоритетів на кожному етапірозвитку агропромислового виробництва, матеріальне і фінансове забезпечення їх реалізації.
Мав місце так званий зрівняльний підхід до формування ринку товарів і послуг, незалежно від їх народногосподорського значення. Внаслідок цього макроекономічні фактори почали негативно впливати на формування продовольчого ринку. Це спричинило падіння реального рівня доходів населення, інфляцію і збільшення неплатежів. Одночасно знизилось значення етапності застосування нових економічних відносин, які враховують природу розвитку аграрного виробництва.
РОЗДІЛ 2. Напрямки реформування АПК України в умовах ринкової економіки.
2.1. Закономірності розвитку та об’єктивна необхідність організації нових господарських формувань в АПК.
Земельна реформа в Україні стала основноючастиною аграрної реформи. Важливі аспекти земельної реформи знайшли відображення в законах України: “Про форми власності на землю”,”Про господарські товариства”,”Про приватизацію майна державних підприємств”,”Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності”,”Про оренду майна державних підприємств та організацій”,”Про колективні договори і Угоди”. УКАЗ
Законодавча база аграрної реформи перш за все передбачає :
1)розділ земельних ділянок, майна, визначення їх частки між працівниками та іншими особами, які мають на це право, з тим щоб приватний сектор став домінуючим;
2)приватизацію підприємств переробної промисловості, постачання тазбуту сільськогосподарської продукції, машин і механізмів;
3)розвиток фермерства;
4)розвиток сільськогосподарських товарних фірм;
5)лібералізацію цін на сільськогосподарську сировину і продукцію.+
Процес реформування сільськогосподарського виробництва розпочався в різних напрямах і адекватний стихійному пошуку істини. Це явище закономірне і тільки час збалансує різні варіанти. Аналіз сільськогосподарського виробництва свідчить, що виробничо-технологічні та соціальні структури колгоспів за формою і місткістю можуть відповідати вимогам ринкової економіки. Їмпритаманний високий потенціал конкурентності на перспективу, а за економічним змістом вони потребують докорінного реформування. Аналізуючи процес реформування земельних відносин, відзначаємо, що він проходить у відповідності з існуючою законодавчою базою, також рішеннями обласноїРади народних депутатів.Головна мета реформування- створення різних форм господарювання, в основі яких є приватний власник землі і майна. Здійснюються передача земель колективних сільськогосподарських підприємств у колективну власність як форму функціонування приватної власності, їх паювання з визначенням кожному члену трудового колективу земельної частки (паю) з видачею відповідного державного сертифіката. Розвиваються земельно-орендні відносини. Проведена грошова оцінка сільськогосподарських угідь, яка враховується при визначенні вартості земельного паю і встановленні цін на сільськогосподарську продукцію та земельного податку. Джерелом земель для передачі їх у приватну власність та користування громадян були землі, включені в кооперативних, громадських і державних господарствах.
Напрями земельної реформи:
- передача земель у приватну власність для ведення особистого підсобного господарства;
- передача земель громадянам для ведення селянського(фермерського) господарства;
- передача земель у власність і користування іншим підприємствам;
- проведення протиерозійних заходів;
- впровадження проекту земельної реєстраційної системи та банку земельно-кадастрових даних.
В сучасних умовах організація виробництва у первинних підрозділах характерезується тісним переплетінням і взаємодією різних форм власності (державної, приватної, особистої, кооперативної), що призводить до появи різних форм господарювання, різноукладності виробництва. Зміни у відносинах власності відбуваються:
- внаслідок передачі засобів виробництва в оренду на тривалий період;
- у результаті надання повної господарської та економічної самостійності аж до надання прав юридичної особи первинним виробничим підрозділам;
- через визначення відносин з державною власністю на основі договорів, шляхом роздержавлення і приватизації;
- внаслідок розширення внутрішньогосподарських товарно-грошових відносин.
Як відзначається в Національній програмі розвитку сільськогосподарського виробництва України на 1996-2005 роки, господарська реформа спрямовуватиметься на: забезпечення рівних умов розвитку різних форм господарських структур ринкового типу ( господарських товариств, колективних сільськогосподарських підприємств, корпорацій кооперативів, селянських (фермерських) і особистих підсобних господарств ) і створення мережі сервісної інфраструктури аграрного сектора, в тому числі на приватних, міжгосподарських та кооперативних засадах сільськогосподарського товаровиробника з викорисианням лізингових умов надання послуг, формування системи закупок продукції у населення, первинної її переробки, зберігання, пакування і транспортування, першочергове перетворення переробних і агросервісних підприємств у відкриті акціонерні товариства за участю сільськогосподарських товаровиробників, а державних сільськогосподарських підприємств- у колективні сільськогосподарські підприємства чи у відкриті акціонерні товариства.
Створення на наступному етапі корпоратизованих сільськогосподарських підприємств шляхом добровільної горизонтальної інтеграції її структурних підрозділів, або приватно-орендних підприємств.
На основі розпаювання земель і майна створюватимуться також товариства з обмеженою відповідальністю, командні товариства, селянські (фермерські ) господарства.
У процесі приватизації та реструктуризації господарств формуватимуться виробничі, переробні, збутові-закупівельні та обслуговуючі кооперативи.
У відповідності з концепцією розвитку сільського господарства намітились такі основні шляхи реформування організаційних форм господарювання :
1) реорганізація колгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства, селянські спілки з персоніфікованою власністю на май но і землю;
2) реорганізація колективного чи державного підприємства в виробничі кооперативи, які мають більшу самостійність;
3) формування аграрно-акціонерних підприємств;
4) створення приватно-орендних підприємств;
5) об’єднання в асоціації пайовиків, створення спілок апйовиків.
При організації нових сільськогосподарських формувань на орендній або акціонерній основі ,виникає необхідність у розширенні оперативно-господарської самостійності госпрозрахункових підрозділів, створенні якісно нової організації структури господарства незалежно від форми власності. Економічні відносини в кооперативах можуть грунтуватися на різній основі : оренді майна; паях ; придбанні акцій ; викупі майна за рахунок кредитів ; формуванні колективної власності ; приватної власності.
В окремих господарствах, на конкурентній основі ,за контрактом майно і землю здають в оренду приватним особам на принципах єдиноначальності. Статутним фондом акціонерного товариства є пайовий фонд. В основу новостворені акціонерні товариства закритого типу. В умовах закритих товариств підприємництво повинно за першою вимогою власника акцій забезпечити його грошима.
Якась, або вся частка основного фонду, яка складається з майнових паїв, може бути базою для випуску акцій і створення за бажанням акціонерного товариства закритого або відкритого типу. Акції, які будуть реалізовані за кошти, як членам колективної структури, акціонерного товариства, так і іншим громадянам, випускаються під проект бізнес-плану. Дивіденди на вартісну ціну акцій нараховуються в процесі отримання прибутків від даного проекту. Дивіденди на уставний капітал, тобтомайновий пай нараховується за визначеною раніше схемою, яка може враховуватись або ні в прибутках майбутнього проекту.
В процесі трудової діяльності пайовики отримують заробітну плату за конкретну працю. Колектив може наймати на роботу працівників як постійно, так і сезонно. Заробітна плата пайовиків та найманих працівників враховується в статті витрат.
З огляду на сказане, пропонуємо логічну послідовність організаційно-економічних заходів по впровадженню моделей (вибору форми господарювання) після поділу господарства на земельні і майнові паї. (Мал.№ )
Масова приватизація ускладнила взаємовідносини товаровиробників щодо збуту продукції, передусім з державою. Посередницькі структури, які спочатку активно займалися закупівлею сільськогосподарської продукції та її реалізацією, через надмірний податковий тиск самоліквідувалися або переорієнтувалися на імпорт продовольства. Держава самоусунулась від цієї сфери діяльності. Мають місце неплатежі за продукцію, закуплену ще в господарствах 1994 р.Закріпитися навнутрішньому ринку власному виробникові стає все складніше.
Мал.№
Внаслідок цього значна частина виробленої продукції, особливо в приватному секторі, не потрапляє до споживача. Отже, аграрна реформа в Україні не доведена до логічного завершення.
З одного боку, паювання землі та майна закінчене, а з другого- у більшій частині господарств проведені номінальні, а не реальні дії відносно зміни внутрішньо-господарських земельних та майнових відносин. Вони, як і раніше, функціонують у колгоспній редакції. Багато економічних питань, без яких подальше реформування сільськогосподарських підприємств неможливе, не вирішено. Масова приватизація, на наш погляд, тільки наблизилась до вирішення головної проблеми, пов’язаної з формуванням господаря-власника на селі. В суспільстві ще не створене середовище підтримки реформаційних процесів. У підходах до втілення їх в життя спостерігається велике протистояння.
У системі МінАПК налічується 6 тис. переробних, агросервісних і будівельних підприємств та організацій, з яких 5,3 тис. перебувають у загальнодержавній і 0,7 тис. підприємств – у комунальній власності. З них приватизаційнимипроцесами охоплено 4,9 тис. підприємств і організацій, або 87% тих, що підлягають приватизації, в тому числі 4,2 тис.підприємств загальнодержавної власності (86%) і 0,7 тис. підприємств (100%) комунальної власності. З числа підприємств переробних галузей АПК приватизовано або знаходиться у стадії приватизації1,2 тис. підприємств – 93%, що підлягають приватизації.
Завершено приватизацію підприємств м’ясної , молочної, олієжирової та кондитерської галузей. Серед приватизованих – 180 цукрових заводів, що становить 93% від їх загальної кількості. В країні розгорнута робота по реформуванню власності підприємств системи хлібопродуктів. До них належать підприємства борошномельно-круп’яної та комбікормової промисловості, хлібоприймальні та хлібозаготівельні, а також допоміжні ремонтні, будівельні та інші підприємства, що забезпечують діяльність всієї системи. Загальна їх чисельність – 878 підприємств, у тому числі 204 хлібоприймальні пункти, 91 елеватор, 281 переробне підприємство. Сумарні потужності підприємств дають змогу приймати щодоби 1,3 млн.тонн зерна, очистити 900 тис.тонн та сушити 530 тис. тонн зернових і 270 тис. тонн кукурудзи. Загальна потужність елеваторів забезпечує зберігання 30 млн.тонн зернових.
Переробні підприємства здатні повністю забезпечити переробку і фасування зерна, виробництво борошна, круп, комбікормів. Їх середньорічнапродуктивність становить 7 млн.тонн борошна та 800 тис. круп. Отже з огляду на перспективи розвитку ринку зерна в Україні протягом найближчого часупідприємства системи хлібопродуктів є одними з найбільш привабливих об’єктів для потенційних інвесторів у процесі їх приватизації.
Можна стверджувати, що в агропромисловій сфері відбувалися певні інституціальні перетворення , зрушення в бік розвитку ринкових відносин. Господарські суб’єкти одержали те , до чого прагнули ще за часів Радянського Союзу, - можливість самостійно господарювати, свободу у виборі напрямів виробничої діяльності, послаблення зовнішнього адміністрування. Замість 4659 державних сільгосппідприємств в 1991 р. їх кількість скоротилась до 2863 у 1997р.,решта реформувались в КСП та акціонерні товариства. Суттєво зросла чисельність особистих підсобних господарств. У самостійний сектор формуються фермерські господарства (табл. ).
Кількість землевласників та землекористувачів.
РОКИ
Господарства суспільного сектора.
У тому числі
Особисті підсобні господарства населення.
Фермерські господарства.
Колективні.
Державні
1992
1993
1994
1995
1996
1997
1998
14010
14203
15081
15482
15609
15730
15739
9351
9575
9722
9977
10356
11299
12876
4659
4718
5359
5485
5253
4440
2863
9763079
10679714
10860812
11056874
11249196
11433123
11534200
2687
17474
30344
34692
34778
35353
35927
Провідною ланкою у сільському господарстві є колективні підприємства. За вказаний період відбулися суттєві зміни у використанні сільськогосподарських угідь та їх структурі по конкретних землекористувачах (мал.№ ).
Серед найважливіших напрямів аграрної реформи чи не найголовнішим є реформування земельних і майнових відносин власності на