Реферат - АПК

ми знаходиться у стані економічної кризи.За 1995-1999роки виробництво валової продукції сільського господарства скоротилося майже вдвічі.Хронічно не вистачає паливо-мастильних матеріалів,мінеральних добрив,хімічних засобів захисту рослин і тварин.Висока розораність угідь,яка досягла 80%,не завжди обгрунтоване застосуваня мінерільних добрив і хімічних засобів призвели до порушення екологічного стану природних ресурсів та стійкості агроландшвфту:посилюється деградація грунтів,знизилася їх родючість.
Значної шкоди сільському господарству завдала аварія на Чорнобільській АЕС. Вона призвела до забруднення радіонуклідами 3,5 млн.га угідь , з яких 70 тис.га виведено з сільськогосподарського використання.
Великі проблеми виникли із використанням природних ресурсів Якість навколишнього середовища , його відтворювальний і відновлюваний потенціал значно зменшується з нарощуванням масштабів ресурсовикористання і обсягів забрюднюючих речовин та відходів. І все це аж ніяк не пов’язане із збільшенням населення або підвищенням його життєвого рівня. Навпаки, приріст населення падає, а життєвий рівень погіршується. Кризовий стан, що склався в аграрному секторі, та використання природніх ресурсів вимагають концептуального визначення основних напрямів та змісту аграрної реформи, взаємоузгодження експлуатації природніх ресурсів, сфер вкладення капіталу з урахуванням чисельності населення та майбутніми потребами людей.
З розвитком продуктивних сил суспільства великого значення у збільшені виробництва продукції рослинництва і тваринництва набувають використання досягнень науково-технічного прогресу, розробка та впровадження високоефективних науково обгрунтованих систем ведення сільського господарства, спеціалізація та раціональне використання матеріальних, фінансових і трудових расурсів. Процес відтворення в сільському господарстві досить складний і залежить від природних, науково-технічних, біологічних, соціальних та економічних факторів. Все це вимагає глибоких економічних знань, постійного аналізу, застосування економічних законів.
До складу АПК входять: сільське господарство, харчова, м’ясомолочна, борошномельнокруп’яна, комбікормова, мікробіологічна промисловості, а також ряд обслуговуючих підрозділів машинобудування, виробництво мінеральних добрив і хімікатів, сільське будівництво та допоміжні галузі, котрі забезпечують спорудження об’єктів, транспортування, зберігання й реалізацію сільськогосподарської продукції.
За сучасних умов для успішного розвитку всіх галузей АПК створюються нові форми організації агропромислового виробництва – агропромислові об’єднання, агрокомбінати, агрофірми,асоціації,виробничі й науково-виробничі системи.
Сьогодні в окремих областях України створені і успішно діють агропромислові об’єднання. До їх складу входять на добровільних засадах радгоспи, міжгосподарські підприємства, підприємства й організації по обслуговуванню сільськогосподарського виробництва і переробці сировини, а також підприємства торгівлі, які реалізують вироблену об’єднанням продукцію. При цьому підприємства зберігають свою господарську самостійність і юридичні права.
Агропромислові комбінати являють собою виробничо-економічні формування, головне завдання яких полягає в об’єднанні зусиль усіх підприємств і організацій, котрі входять до їх складу, по забезпеченню виробництва, заготівлі, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції та високо якісних продовольчих товарів.Вони можуть створюватися або завдяки інтеграції всіх технологічно взаємозв’язаних виробничих підрозділів одного адміністративного району, або входженням до складу агропромислового комбінату та організацій, які розміщені в кількох районах.
Конструктивно новою формою організації агропромислового виробництва є агрофірми. Вони забезпечубть виробництво, зберігання, проектування і будівництво об’єктів виробничого та соціального призначення, виступають як єдиний організаційно-економічний комплекс.
За сучасних умов розвитку науково-технічного прогресу здійснюється інтеграція науки й виробництва на базі створення науково-виробничих систем.
Виходячи з неоднакових економічних і природно-кліматичних умов, в яких функціонують сільськогосподарські підприємства, в окремих районах створюються асоціації кооперативів по виробництву м’яса і м’ясопродуктів, молока й молокопродуктів, цукрових бур’яків і цукру, соняшнику й олії тощо. Основними виробничими одиницями асоціації є первинні кооперативи орендаорів по виробництву сільськогосподарської продукціїї і наданню різних послуг.
Магістральним напрямом підвищення ефективності всіх структурних підрозділів АПК є перехід на шлях інтенсивного розвитку.Інтенсифікація сільського господарства означає збільшення виробництва продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Хоч цей процес уже стає реальністю, однак зростання собівартості продукціїї й зниження фондовіддачі свідчать про те, що збільшення капіталовкладень випереджає зростання валової продукції. Впродовж багатьох років підвищення продуктивності праці відстає від темпів зростання оплати. Все це істотно уповільнює темпи підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.
У справі інтенсифікації виробництва найважливішими є заходи науково-технічного характеру, спрямовані на перехід від випуску окремих механізмів до комплексу машин, що уможливлять впровадження поточної технології. Важливе місце в системі заходів належить прогресивним індустріальним технологіям вирощування окремих культур.
Розвиток сільськогосподарського виробництва повинен супроводжуватися зниженням затрат живої праці на виробництво одиниці продукції. Однак формування і функціонування АПК відбувається в умовах загострення проблеми трудових ресурсів, оскільки в колгоспах та радгоспах окремих областей, особливо низових адміністративних районів, збільшується дефіцит робочої сили.
Агропромисловий комплекс України- складна виробничо-економічна система ,яка становить групу технологічно й економічно взаємозв’язаних галузей народного господарства,промисловості.В його складі три основні сфери.Перша забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і засобами виробництва; друга-сільське господарство; до третьої входять заготівля, збереження й переробка сільськогосподарської продукції.Центральна ланка АПК-сільське господарство.
Визначальною проблемою для України нині є відсутність чітких стратегічних та тактичних пріорітетів розвитку галузей АПК.Проблема формування стратегії і тактики надто об’ємна та дискусійна і наводить на думку, що вона не може обмежуватись лише науковим аналізом міжнародніх стандартів та поглядів,а ще гірше – копіюванням неадаптованих механізмів.Слід зауважити ,що успішний розвиток зовнішньоекономічної діяльності будь-якої країни без науково обгрунтованої соціально-економічної політики, тобто стратегічних ітактичних дій держави неможливий.Свідомий вибір механізму економічного регулювання з властивою йому структурою і динамізмом, внутрішні та зовнішні чинники якого стають могутньою рушійною силою процесу – важлива складова зовнішньоекономічної ситуації.
Спад валового національного продукту, руйнація системи, загострення дефіциту платіжного балансу і державного бюджету, суттєве зниження рівня життя переважної більшості соціальних верств населення – найбільш характерні ознаки критеріальної оцінки наслідків зовнішньої політики та невиважених рішень щодо перспектив розвитку зовнішньоекономічної діяльності в галузі.Вона не наближається, а навпаки, віддаляється від сучасного світового ринку з властивою йому системою відносин, конкуренції та активним бізнесом під регулюючим правовим і економічним впливом держави.
Штучно прискорити зовнішньоекономічну діяльність, сформувати стратегію і тактику через перехідні стадії – спроба, як довів досвід регулювання імпорту товарів в Україну, безнадійна і згубна для розвитку експортно-імпортних відносин.
1.2 Аспекти формування ринкових відносин в АПК.
Перехід до ринку вимагає розробки наукових основ ефективного господарювання на засадах підприємства, конкуренції.
Актуального значення набуває питання пошуку оптимальних форм господарювання в народногосподарському комплексі і зокрема, в АПК.Від його рішення прямо залежить розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, майбутнє продовольчого сектору.
Проблема ця багатопланова, така, що стосується з одного боку, як суб’єктів господарювання, так і органів державної виконавчої влади, яківиконують функції реалізації аграрної політики на місцях, а з другого,- потребує нового підходу до створення, функціонування та вдосконалення різних форм господарювання.
Гнучкі зміни обумовлюються вимогами ринку.Дослідники багатьох країн світу вказують на поступове зникнення інституційних і політичних бар’єрів, які віділяли село від міста. Відхід від адміністративно-командної системи організації економіки зробив неможливим існування практики централізованого розподілу ресурсів без урахування економічних реалій. У 1990 р. на сільське господарство витрачалась майже третина державного бюджету. Але нині, із зміною умов господарювання, держава об’єктивно не може в таких самих обсягах підтримувати сільське господарство. Не випадково висуваються вимоги до уряду про субсидування агропромислового сектора, як це булр раніше. Проте очевидно і те, що держава не в змозі цього робити, частка АПК в державному бюджеті скорочується, а перспективи її збільшення обмежені.
Перехід аграрної сфери до ринку не можна розглядати ізольовано від загальних соціально-економічних перетворень в державі. Ринок, як відомо, є найважливішим елементом товарного виробництва. З огляду на це ринкові відносини відображають значною мірою специфіку суспільного ладу. Ринок, насамперед, є сферою обміну товарів, організованою за законами руху товарно-грошових відносин відповідно із законом вартості, законом попиту і пропозиції, законом конкуренції та законами грошового обігу. Тому в методологічному плані ринок треба розглядати як важливий сектор господарського механізму. Отже, економічна категорія- ринок – є сукупністю відносин, що виникають у сфері обігу як результат продажу-купівлі товарів.
Економічна суть ринку полягає не лише у забезпеченні грошового та товарного обмінів, які відбуваються за формулою Т-Г-Т. Ринок відіграє важливу роль у підтримані життєдіяльності економічної системи, виступає важливою ланкою організації її господарського механізму, забезпечує практичну перевірку економічних рішень, дає оцінку результатів господарювання
Не можна погодитися з економістами, які ототожнюють поняття “ринок” і’торгівля”. Ринок слід розглядати як особливу ланку відтворення , як важливий компонент загальної системи економічних відносин суспільства, а торгівлю – як галузь економіки.Тому реальний стан ринку визнаяається, передусім, умовами йього функціонування, специфікою економічної системи країни.
Ринкова економіка грунтується на економічній свободі та рівності усіх господарюючих суб’єктів незалежно від форм власності й економічного їх заохочення до раціонального господарювання. Вона дає змогу суспільству реалізувати сильні сторони товарного виробництва та ринку в інтересах соціально – економічного прогресу, створює оптимальну систему заохоченнядо ефективної економічної поведінки. Працівники та їх колективи орієнтуються на власні інтереси й сили, і самі ж відповідають за негативні наслідки господарювання. Це спонукає до економії ресурсів, ініціативи, підприємливості. Водночас ринкова економіка є досить жорсткою у соціальному плані, вона виключає зрівнялівку та утриманство,можливість однаково розподілу доходів серед членів суспільства. Хоча ринковій економіці властива й марнотратність ресурсів, що виявляється в періодичних економічних кризах. Незважаючи на останнє, вона має унікальні властивості : здатність при мінімальному адміністративному втручанні або й взагалі без нього певною мірою забезпечувати збалансованість попиту та пропозицій, швидко реагувати на зміну господарської кон’юктури, стимулювати підприємство. Стихійний же ринок може спричинити інфляцію, кризові явища тощо.
Слід визнати, що в умовах планово-розподільних відносин чимало елементів ринкупоступово трансформувалисяв сільському господарстві у досконаліші економічні системи. У передреформаційні роки ( 1985 –1990) в Україні, як і в цілому Радянському Союзі, більш реальними стали товарно-грошові відносини, закупівельні ціни повніше відбивали витрати на виробництво, поступово почав формуватися багатоукладний аграрний сектор, створювались селянські (фермерські) господарства, орендні кооперативні сільськогосподарські і переробні підприємства. Ппідвищилась самоокупність сільського господарства, поверненість кредитів, частка власнихзасобів у інвестиціях становила 70%. Керівники господарств спряли перехід до ринкової економіки як спсіб вільної господарської діяльності і сприяли йього позитивно, особливо враховуючи наявність дефіциту продовольства. Це давало надію на новий, потужний імпульс розвитку виробництва, насичення ринку товарами. Невикликали сумніву, як і нині, основні йього регулятори – попит і пропозиції та рушійна сила – конкуренція.
Ми не випадково проаналізували окремі теоретичні погляди щодо ринкової економіки. За допомогою методологічного підходу ставимо за мету досягти більш зваженої оцінки аграрної економіки України. А головне – з’ясувати причини винекнення негативних тенденцій в аграрній сфері.
Прискореного освоєння досягнень науково-технічного прогресу не відбулось, а навпаки, мало місце різке падіння виробничого потенціалу у більшості господарств, повернення до найпростіших технологій. Недостатня матеріальна заінтересованість в результатах праці спричинила масове зниженняреальних доходів сільських товаровиробників. У цілому в населення країни, як мінімум, вдвічі, а по окремих джерелах, втричі і вчетверо скоротилась купівельна спроможність.
Викладеним вище явищам дали певну оцінку як вітчизняні, так і зарубіжні економісти.
На тому етапі до ключових проблем політики були, насамперед, віднесені: перше – роздержавлення та широкомасштабна приватизація державної власності в аграрному комплексі і формування на цій основі багатоукладного сільського господарства, які розглядались як важливіший етап переходу до ринкової економіки; друге – надання суб’єктам господарської діяльності економічноїсамостійності у формуванні виробничих програм, вибору каналів реалізації та визначенні цін; трете- лібералізація цін, скорочення дотацій та субсидій ; четверте – лібералізація зовнішньоторговельної діяльності ; п’яте – формування приватного сектора в сільському господарстві.
Протягом 1991 – 1992 рр. було прийнято 10 законодавчих та інших нормативно-правових актів, які регламентували і регулювали процеси приватизації майна. Найважливішими з них є Закони України “Про власність” (7.02.1991 р.), “Про підприємництво” (7.02.1991 р.),”Про цінні папери і фондову біржу” (18.06.1991 р.), “Про господарські товариства” (19.09.1991 р.), “Про приватизацію майна державних підприжмств” (4.03.1992 р.), “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” (6.03.1992 р.), “Про приватизаційні папери” (6.03.1992 р.), “Про пріорітетний розвиток села” (15.05.1992 р.), “Про внесення змін і доповнень до Закону України”Про селянське (фермерське) господарство” (22.06.1993 р.), Декрет Кабінету Міністрів України “ Про особливості приватизації в агропромисловому комплексі” ( 17.05.1993 р.) та інші.
Крім того, було прийнято низку відомчих нормативно-методичних документів про порядок і механізм приватизації. Приватизація майна колективних сільськогосподарських підприємств регулюється Законом України ” Про колективне сільськогосподарське підприємство” ( 14.02.1992 р. зі змінами і доповненнями від 14.10.1993 р., 14.10.1992 р., 3.05.1993 р., 4.05.1993 р. ) . Визначена також схема приватизації майна . Основні питання земельних відносин урегульовані Земельним к