Реферат - Загальна характеристика Житомирської області

очолив Богдан Хмельницький, влітку 1648 року десятитисячний загін Максима Кривоноса при підтримці місцевого населення оволодів Звягельською фортецею. Один з полків Хмельницького дістав назву Звягельського. В 1795 році після третього поділу Польщі місто було перейменовано у Новоград-Волинський.
Історія міста пов’язана з іменами видатних людей нашої Батьківщини. Восени 1846 року у Новограді-Волинському перебував Т.Г. Шевченко, який тоді брав участь у археографічній експедиції на Волині та Поділлі.
З Новоградом-Волинським пов’язана славна сторінка в історії української культури. В 1871 році тут народилась геніальна українська поетеса Леся Українка (Лариса Петрівна Косач).
В будинку, від якого добре видно мальовничі береги річки Случі й чудові краєвиди міської околиці, міститься музей Лесі Українки. Перед його фасадом - погруддя геніальної дочки українського народу.
Батьки її Петро Антонович і Олена Петрівна Косачі належали до прогресивно настроєних людей свого часу. В обласному архіві знайдено ряд матеріалів, які свідчать про те, як голова мирового з’їзду Петро Антонович захищав інтереси селян. Мати - відома письменниця Олена Пчілка - всіляко прищеплювала дітям любов до книги, природи, поетичної і музичної творчості, до української мови. Влітку вона часто вивозила Лесю до села Жабориця (нині Заріччя під Баранівкою). Це один з наймальовничіших куточків Полісся. Назавжди врізалися в пам’ять Лесі волинські краєвиди, пісні, казки, обряди, розповіді матері про мавку, лісовика, перелесника. В Жабориці зберіглися до нашого часу віковічні липи, під якими любила читати Леся. Ці дерева - реліквії, що «чули і бачили» Лесю, віднесено до пам’яток природи. Через усе життя Леся пронесла світлу й чисту любов до рідного краю, до рідної Случі, на крутосхилах якої віддзвеніло її дитинство. У листі до матері в липні 1911 року поетеса зазначала, що творчим джерелом «Лісової пісні» є дорога її серцю волинська природа, народні казки, легенди, пісні і перекази, яких вона чула в Жабориці.
Варто підкреслити, що неповторну «Лісову пісню» поклав на мову танцю Михайло Скорульський, створивши своєрідне українське «Лебедине озеро».
1987 року в місті споруджено величний пам’ятник Лесі Українці, який встановлено в центрі міста. Щороку в Лесиному краї проводиться літературно-мистецьке свято, присвячене поетесі, на яке приїздять митці з усіх кінців світу.
2.4 Овруч
Вперше Овруч згадується в «Повести временных лет» під 977 роком як «град Вручий». На той час, після розорення Іскоростеня, Овруч стає центром древлянської землі з розвинутими ремеслами. Під стінами древлянської столиці 977 року загинув юний князь Олег Святославович від руки брата Ярополка під час міжусобиці за право володіти древлянською землею. Тоді ж брат Олега, майбутній князь Київської Русі Володимир (при хрещенні одержав ім’я Василій) звелів збудувати в пам’ять про Олега дерев’яну каплицю. Вона простояла майже два століття. А в 1190 році на її місці за розпорядженням Рюрика Ростистиславовича було збудовано золотоверхий кам’яний храм, розписаний фресками. Будівництво його приписується відомому древньоруському зодчому Петру Милонегу.
Храм двічі руйнували татаро-монголи, а в 1321 році він майже був дощенту зруйнований литовцями. Лише на початку 20 століття цю унікальну пам’ятку вирішено було реставрувати. У 1907 році реставрацію очолив молодий архітектор О.В. Щусєв. На освячення храму, яке відбулося 16 вересня 1911 року прибув сам Микола другий. У розписі інтер’єру брали участь відомі художники К.С. Петров-Вобкін, Ф.К. Волков, Б.Н. Максимов, є припущення, що над оздобленням храму працював художник М.К. Реріх. У 1986 році під час реставрації виявилось, що 14 ікон другого ярусу іконостасу належить до новгородської школи 15 століття. Цевідкриття стало справжньою сенсацією. У монастирських будівлях,що примикають до храму Святого Василія, тепер жіночий монастир.
2.5 Романівка - батьківщина М.Т. Рильського
«З Романівкою пов’язані найсолодші і найболючиші спогади про дитячі мої роки».
Максим Рильський.
Відомий поет любив край, де пройшли йогодитячі літа. Романівка, Унава - колиска його таланту, його слова і пісні любові до людей, до природи.
Доля, що так щедро обдарувала хлопчика талантом, рано забрала у нього батька. Малий Максим крізь сльози склав обітницю біля першої домовини довгому шляху втрат: «Я буду таким, як мій батько».
Батько поета Тадей Розеславович Рильський за походженням з багатого шляхетського роду. Перед ним стелилися безліч дорог - наукові заняття в західно-європейських університетах, цікаві подорожі по різних країнах. По закінченню університету він вирішив оселитися на рідній землі, присвятивши себе щоденній роботі серед селян. У 1870 році Тадей Рильський оселився в маєтку свого батька Розеслава в селі Романівка, де й прожив 32 роки в повній злагоді і взаєморозумінні з селянами.
Мати поета Меланія Федорівна проста романівська селянка. Максим Тадейович завжди тепло говорив про неї, відзначаючи її природний допитливий розум, спраглий до знань.
Через усе життя проніс він святу синівську вірність Романівці, материнській пісні, друзям дитинства, з якими ріс, вчився розуміти життя.
І природа рідних місць, і життя односельчан з піснею, побутом, звичаями, з усіма болями і радощами знайшло своє відображення в творчості поета.
В будинку, де жила сім’я Рильських,. Було відкрито школу, де Максим Тадейович викладав українську мову, літературу та історію. Саме в цьому будинку в 1988 році відкрито музей-садибу.
В експозиційних залах можна побачити речові, писемні і фотодокументи не лише про Максима Рильського, його длизьких і рідних, але й про життєві долі багатьох талановитих людей так чи інакше пов’язаних з родиною Рильських.
Щороку, коли зацвітають бузки, проводитьсяя літературно-мистецьке свято «Романівська весна» - свято краси, рідного слова, рідної пісні, свято шани славному роду Рильських.
Отже, розглянувши другий розділ можна зробити висновок, що на Житомирщині дійсно є міста, які можуть зацікавити туристів з багатьох країн світу.
Кожне місто має певні індивідуальні риси, властиві тільки йому одному, те, що відрізняє його від решти міст даного типу. Населені пункти Житомирської області приваблювали не тільки українських діячів культури, а й видатних людей зарубіжжя. Міста, в яких вони жили і працювали, не раз були оспівані з почуттям любові і поваги.
В місті Житомирі екскурсійні бюро організовують понад пятдесят подорожей до визначних місць області. Завдяки екскурсоводам можна отримати знання про минуле і сучасне цих місць, ознайомитись з історичними і культурними памятками.
3.Культурно-історична спадщина Житомирщини
3.1 Історичне становлення Житомира
В глибині віків починається історія Житомира. Територія, на якій він розташований, була заселена ще в 2 столітті до н. Це підтверджують виявлені археологами поблизу міста поселення і кургани епохи бронзи, раннього залізного віку. Розкопані також могильники 7 століття та останки давньоруського городища 10-13 столітть.
Роком заснування Житомира вважається 884-й рік.
Як свідчать легенди, свою назву місто отримало за ім’ям дружинника київських князів Аскольда і Діра-Житомира, який нібито відмовився служити ворогам князів, зник в лісах і оселився на скелі при злитті річок Кам’янки і Тетерева. В інших легендах розповідається, що тутешні жителі здавна торгували хлібом, жили мирно. Дослідники і історики, і серед них відомий чеський вчений-славист Павел Йосеф Шафарик, доводили, що древнє городище - будучий Житомир - виникло як центр племені житичей. Назва міста - мир житичей, як і самого племені, основним заняттям якого було хліборобство, походить, як важають, від важливої в цьому краї культури. Існують свідчення про те, що в давнину навіть в центрі міста сіяли жито, ячмінь, стояли вітряки. Про місто казали: «Мир і жито», «Мир житичей». Можливо також, що Житомир - скорочена форма від слова «животомир», тобто символ мирного спокійного життя.
В дійсності ж історична доля Житомирщини ніяк не була мирною. Ремісникам не раз доводилось залишати свої оселі, братись за зброю, щоб відстояти волю і незалежність.
В 1240 році Житомир, як і інші міста Київської Русі - загальної колиски трьох братніх народів - руського, українського і беларуського, зазнав нападу багаточисельних орд хана Батия. Місто було повністю розорене, мирне населення вбите і забране в рабство.
В 1320 році житомирську фортецю захопили литовські князі. В ці ж роки збільшились набіги кочовиків. Місцеве населення будувало оборонні споруди з підземними ходами, на останки яких ще й досі натрапляють будівельники. Міщани мужньо захищались від ворогів. Жорстокі і спустошувальні набіги, як правило, супруводжувались пожежами. В 1399 році золотоординський хан Едигей розгромив військо литовського князя Вітовта, захопив і пограбував Житомир. За словами литописця, «…без меры много зла сотвориша» набіг кримських татар в 1469 році. Вщент розбили місто орди хана Менглі-Герея в 1482 році. Ще не раз за свою історію Житомир лежав у руїнах і знову відроджувався.
В 1444 році Житомир отримав магдебургське право. Місто поступово зростало, будувалося, розвивались ремесла, торгівля. Його центром і найбільшою спорудою був замок. В 40-х роках 16 століття він був перебудований і укріплений за проектом місцевого архітектора Семена Бабинського. Його товсті стіни були оточені оборонітельнім рвом, який був заповнений водою.
Після Люблинської унії 1569 року Житомир потрапляє під владу польських магнатів. Жорстока експлуатація зі сторони шляхти, соціальна нерівність і національно-релігійний гніт змушували населення з зброєю в руках виступати проти завойовників.
Коли в 1594-1596 роках вибухнуло народне повстання під проводом Северина Наливайка і Григорія Лободи, житомиряни мужньо воювали в селянсько-козацьких загонах. Визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського панування, яку очолив видатний полководець і державний діяч Богдан Хмельницький, викликала нову хвилю народного руху. В 1648 році військо Богдана Хмельницького штурмом взяло житомитрський замок, а в 1651 році на північній околиці Житомира козацькі загони Івана Богуна розбили 17-тисячну армію польського князя Четвертинського. Тоді ж в місті побував Богдан Хмельницький.
Історичною подією в житті двох братських народів стало з’єднання України з Росією, проголошене Переяслівською радою в січні 1654 року. Але шляхетська Польща не змирилась з втратою українських земель і почала війну проти Росії; вона тривала більше десяти років. За Андрусівським перемир’ям 1667 року Житомир знову відійшов до Польщі. Але боротьба проти загарбників не припинилась. Жорстока експлуатація, соціальне безправ’я, панування католицякої церкви не могло не викликати невдоволення населення. В 1702-1704 роках поблизу Житомира діяли повстанські загони Семена Палія. В кінці 60-х років 18 століття на Правобережній Україні вибухнуло селянське повстання (Коліївщина) на чолі з народними героями Максимом Залізняком і Іваном Гонтою, яке охопило і Волинь.
Шляхта обрала Житомир місцем судової розправи з повстанцями. В селі Кодня, в сімнадцяти кілометрах від Житомира, було страчено коло трьох тисяч учасників повстання. На одному з курганів, де захоронені загиблі, встановлено пам’ятний знак.
Пройшли роки іноземного панування. В 1793 році Житомир у складі Правобережної України знову з’єднався з Росією. Це сприяло закріпленню економічних і культурних зв’зків з російським народом.
Яким же Житомир був у 18 столітті? Уявлення про це дає карта 1771 року. Там, дезараз знаходяться вулиці Пархоменко, Московська, Пушкінська, Короленко, був центр міста забудований переважно невеликими одноповерховими цегляними і дерев’ними будинками. Тут же, в центрі, знаходились чотири монастирі, дві духовні семінарії, кафедральний костьол.
В 1804 році за наказом царського уряду Житомир був офіційно затверджений адміністративним центром Волинської губернії.
3.2 Геологічні пам’ятки природи
В області багато цікавих геологічних пам’яток природи. Серед унікальних геологічних феноменів-Словечансько-овруцький кряж. Це Поліське диво розташоване на півночі Житомирської області,-справді дивовижне місце, яке хвилювало й хвилює вчених,-геологів,географів, біологів. При виїзді з Словечного, на південно-західній околиці його,обабіч шляху раптом «виростають» круті схили, зарослі ліщиною, крушиною, старими соснами та кленами. А піднявшись на узвишшя, ви побачите, як ці схили, то забираючись вище, то опускаючись нижче, тягнуться далі й далі, аж поки не зникнуть за видноколом.
Вони простяглися із сходу на захід більш як на 50 кілометрів, часом сягаючи в ширину 17-20 кілометрів.
Все це,щотепер має назву Словечансько-Овруцького кряжа, своєю історією сяга у далеке минуле, від якого нас відділяє принаймі 1200 мільйонів років.
Про це диво природи відомий дослідник Полісся академік П. А. Тутковський писав:»...Словечансько-Овруцький кряж з ййого оточченням був довгий час якоюсь легенддаарною, таємничою країною, про яку існували лише чутки та перекази;ще з давнини чутки ці та перекази цікавиливчених, але дістатися до цієї малодоступної легендарної країни було надто важко. Ця країна справді містить у собі знамените скупчення оригінальних, своєрідних, величних, особливо геологічних і географічних явищ-ціле скупчення чудес природи, що нагадує в мініатюрі знаменитий Ієлоустонський парк(у штаті Каліфорнія, США). Країна ця варта докладного дослідження з боку природників, географів і археологів.»
П. А. Тутковський з 1900 по1922 роки докладно вивчав геологію Словечансько-Овруцького кряжу і присвятив йому десятки своїх наукових праць.
Словечансько-Овруцький кряж з його своєрідною, мальовничою та різноманітною природою справді є чи не найцікавішим куточком Житомирського Полісся. Він, наче острів, загубився серед безкраїх просторів Поліської низовини.І ми маємо змогу протягом короткого часу тут, як ніде, мовби побувати в різних геологічних епохах, побачити дивовижні речі.
Не менш цікавим витвором природи є скеля «Голова Чацького», яка розмістилась на схилах Тетерева. Багато легенд і переказів існує про цей геологічний пам’ятник природи. Згідно однієї з них назва скелі пов’язана з нещасливим коханням. Мов би сотні років тому жив тут польський граф, пан Чацький, який до нестями кохав свою красуню-дружину. Але вона зраджувала йому, і в припадку розпачу лицар розігнав свого коня на верхівку скелі і разом з конем кинувся у річку. Частина скелі звалилась разом з ним, а відтак верхівка її стала схожою на людську голову.
Але найвирогіднішою є версія, висунута в кінці 19 століття краєзнавцем М.Трипольським. Він доводить, що назва скелі пов’язана з реальною земною людиною і названа на честь відомого всій Волині просвітителя Чацького.
Волинян Тадеуш Чацький - педагог, історик та вчений-правознавець, засновник Волинської гімназії в Кременці - першого вищого закладу на Волині. Т. Чацьккий був однією з найосвіченіших постатей свого часу. Ось про яку людину нагадує геологічна пам’ятка над сивим Тетеревом - скеля «Голова Чацького». Це пам’ятка, як і скелі «Чотири брати» на Тетереві, «Баранячі лоби»,»Велетенські котли», «Ольжині купальні» на Ужі та скеля «Крашевського» на Гнилоп’яті, належать до геологічних пам’яток загальнодержавного значення й охороняються законом.
3.3 Місця, які пов’язані з іменами видатних діячів минулого і сучасного
У Житомирі є багато історичних місць, зв’язаних з іменами видатних діячів науки і культури минулого і сучасного.
У Глухому провулку є одноповерховий будинок, на якому меморіальна дошка свідчить про те, що 27 липня 1853 року тут народився російський письменник В. Г. Короленко. У Житомирі він закінчив чоловічу гімназію.
Про свої дитячі роки, проведені на Волині, розповів письменник в автобіографічному творі «Історія мого сучасника».
Широкою відомістю користується Літературно-меморіальний музей В. Г. Короленка, відкритий в 1973 році до 120-ліття з дня його народження. Експозиція розміщена в будинку, де він народився і прожив 13 років.
Музей широко відображає життєвий і творчий шлях письменника-гуманіста, якого Максим Горький назвав «совестью русской литературы». В семі залах експонуються особисті речі, фотодокументи, портрети В. Г. Короленка, його літературних сучасників, прижиттєві видання творів письменника, ілюстрації до них.
Один з розділів музею розповідає про літературні традиції міста, розвиток культури, мистецтва і літератури. Великою популярністю користуються вечори-зустрічі з письменниками, художниками, музикантами, актерами, які проводяться в музеї.
По Київській вулиці з листопада 1897 року по березень 1898 року жив і працював у губернській газеті «Волынь» український письменник-демократ М. М. Коцюбинський.
З Житомиром зв’язана творчість О. І. Купріна - визначного російського прозаїка. У 1909 році, проживаючи по Хлібній вулиці письменник працював над повістю «Яма».
У Житомирі почав трудове життя кінорежисер і письменник О. П. Довженко. У 1914-1917 роках він учителював у другому Житомирському вищому початковому училищі.
Близько семи років у Житомирі працював польський письменник-гуманіст Юзеф Крашевський - один з засновників Житомирського театру. На його сцені гастролював український народний театр П. К. Саксаганського, у трупі якого грав його брат, корифей українського театру І. К. Карпенко-Карий. Своє пристрасне мистецтво житомирським глядачам демонстрували творці української сцени М. К. Садовський, М. Л. Кропивницький, М. К. Заньковецька, відомі російські актори Г. М. Федотова, і Л. В. Собінов, тут гриміла «Дубинушка» у виконанні великого російського співця Ф. І. Шаляпіна. Бував тут композитор А. Г. Рубінштейн.
У Житомирі народився композитор Б. М. Лятошинський, жив і творив композитор М. А. Скорульський - автор балету «Лісова пісня».
Протягом 1918-1929 років у Житомирі жив і творив композитор В. С. Косенко. «Я ніколи не забуду Житомира», - писав Косенко в одному з своїх листів. Він викладав у музичному технікумі, виступав з відомим на той час Волинським хором, яким керував Михайло Гайдай. У Житомирі композитор створив багато пісень, романсів, концертів.
З 1914 по 1934 рік у Житомирі жив і творив український драматург І. А. Кочерга, у невеличкому будиночку на Подільській вулиці він створив історичні драми «Алмазне жорно», «Свіччине весілля», «Ярослав Мудрий», комедію «Майстри часу», що увійшли до золотого фонду української драматургії.
Місцем, яке пов’язане з початком космічної ери, є невеликий будиночок під білими берізками на вулиці Леваневського. В цьому будинку народився Головний конструктор перших штучних супутників Землі і космічних кораблів Сергій Павлович Корольов. Зараз на цьому місці відкритий Меморіальний музей С. П. Корольова. Сюди приїжджають з різних куточків світу. Часто бувають тут вчені і космонавти.
До експозиції музею належать більш ніж дві тисячи експонатів. Багато з них були свідками життєвого і творчого шляху вченого. В кімнатах меморіальної частини музею за спогадами матері Сергія Павловича Марії Миколаївни Баланіной створена атмосфера тих далеких часів. Стіл, стільці, письмовий стіл, полиця з улюбленими книгами, буфет, дитяча колиска маленького Сергія, посуд, рідкісні фотознімки, родинні реліквії - все це викликає великий інтерес у відвідувачів.
Експонати музею розповідають про життя і научну діяльність С. П. Корольова. Вже в юнацькі роки він займався планеризмом, повітроплаванням, інженерною справою. Захопленний ідеями К.Є.Ціолковського, С.П. Корольов став одним з організаторів групи вивчення реактивного руху, яка поклала початок відчизняній космонавтиці. Під його керуванням ще в 1933 році створюється перша радянська ракета 09, а пізніше-212 і ракетоплан РП-318. Навкруги корольова збирається група талановитих інженерів-конструкторів у складі Ф.А.Цандера, М.К.Тихонравова та інших, які поступово вели науковий пошук.
Великий інтерес представляє розділ експозиції «Творче наслідство С. П. Корольова», де представлені його праці, газетні публікації різних років, листи, записки, рідкісні фотознімки.
Найбільший розділ експозиції присвячений завоюванню космоса від штучного супутника Землі і першого польоту людини у космос до наших днів. Фотознімки, документи, речові експонати вводять відвідувача в світ космічного простору.
Значне місце займає освячення теми «С. П. Корольов і Ю. А. Гагарін». Окрім відомих всьому світу фотознімків експонується оригінал «Справи про рекорди першого космічного польоту Юрія Олексійовича Гагаріна на космічному кораблі-супутнику «Восток» 12 квітня 1961 року», модель першого штучного супутника Землі, космічна лаболаторія «Електрон-1», статті, листи, книги. Тут же - глобус з кабінета вченого, всі його нагороди.
В музеї багато оригінальних і унікальних експонатів, які поступили від матері, дочки і дружини Сергія Павловича, близьких друзів, космонавтів, вчених, які працювали з ним. В 1987 році поруч з меморіальним музеєм був відкритий павільон космічної техніки під назвою «Космос». Меморіальний будинок-музей С.П. Корольова і павільон космічної техніки зараз становлять Державний музей космонавтики імені С.П.Корольова. Широкою популярністю користується Літературно-меморіальний музей видатного російського письменника і громадського діяча В.Г.Короленко, відкритий в 1973 році. Експозиція розміщена в будинку, де він народився і прожив тринадцять років.
Музей широко відображає життєвий і творчий шлях письменника-гуманіста, якого Максим Горький назвав «совестью русской литературы». В залах музею експонуються особисті речі, фотодокументи, портрети В.Г.Короленко, його літературних сучасників.
Один із розділів музею розповідає про літературні традиції міста, розвиток культури, мистецтва і літератури. Великою популярністю користуються зустрічі з письменниками, художниками, музикантами, акторами, які проводяться в музеї.
підписані псевдонімом «Чорномор». З містом Житомиром пов’язане життя визначного письменника-реаліста О.І.Свірського, автора незабутнього «Рудька». За цим твором в Житомирі знімався однойменний кінофільм.
Більше, ніж півстоліття в Житомирі мешкав титан українського письменства перекладач «Одісеї» та «Іліади» Борис Тен. Його ім’ям названо вулицю, на будинку, де мешкав митець, відкрито меморіальну дошку.
Восени 1846 року Житомир відвідав Т. Г. Шевченко, який дуже хотів «пройтись по землі», де ходили гайдамаки, де ще не стерлися згадки про героїчне минуле.
Першим пам’ятником, який прикрасив Житомир, був пам’ятник великому російському поетові О. С. Пушкіну. Його урочисте відкриття відбулося 26 травня 1899 року, в день століття з дня народження поета. Автори - скульптор Г. М. Олишкевич, архітектор М. В. Бетакі.
3.4 Архітектура міста
До наших днів височить у Житомирі пам’ятка древньої культури – Замкова Гора, на якій у 13-17 столітті стояв замок фортеця. Територія замку перевищувала 3,5 десятини, була обгороджена дерев’яними стінами з баштами. Для оборони від нападів ворогів тут було 109 гармат та гаківниць. У підземних ходах фортеці в 13-15 столітті переховувалось населення під час татарських навал. Влітку 1648 року загони Максима Кривоноса при допомозі міської бідноти взяли замок штурмом, розгромивши великий польський гарнізон. Єдиною будівлею, що зберіглася у Житомирі від давніх часів є ратуша (магістрат), споруджена в 17 столітті. Будинок ратуші, зруйнований у 1941 році, відбудовано 1951 року; він є державною пам’яткою архітектури. Архітектурними пам’ятками є також кафедральний костьол (1746 рік) і Преображенський кафедральний собор (1866-1874 роки), споруджений в російсько-візантійському стилі. Ікони собору написані російським академіком М.М.Васильєвим.
Михайлівська церква в Житомирі належить до найстаріших кам’яних культових споруд православної церкви, хоч вік цієї архітектурної пам’ятки відносно невеликий. Церкву споруджено у 1856 році. Однак їїнасичена і драматична історія немов краплина води відбиває всі ті нещастя, які довелося пережити українському багатостраждальному народові.
В середині 19 століттяправославний собор міста тулився в невеличкій хатинці, в той час як на Замковій площі височила розкішна кам’яна споруда Кафедрального костьолу, зведена ще в 1751 році.
В 1847 році було вісім церков. З них – п’ять кам’яних і три дерев’яних. Так-от з п’яти кам’них лише одна церква була православною, решта – католицькі.
Сумне становище православної церкви на Волині і, зокрема у Житомирі, добре розуміли кращі представники українсько-російської частини населення міста, що становила тоді ще більшість. І от один з житомирян відомий в місті купець Михайло Федорович Хаботін вирішив на власні кошти побудувати храм. Житомирський краєзнавець протоієрей Микола Трипольський сказав про це: «В похилому віці бездітний Хаботін вирішив створити дім Божий, і цій святій справі, воістину, віддав все - і гроші, і все завзяття своє...».
Великі труднощі спіткали Михайла Федоровича на шляху до будівництва храму Божого.
У 1856 році церкву було побудовано. Того року приміщення освятили.
З 1927 року в Житомирі діяло лише православвних храми, а постійно два: на Смолянському та Вільському цвинтарях. Церкви перетворюваллись на скллади, кінотеатри, спортзали.
Але вже з 1942 року приміщення Святого Михайлівського храму почало знову використовуватись за прямим призначенням.
Після визволення Житомира радянськими військами зясувалося, що за щасливим збігомобставин жодна з культових споруд міста - крімколишнього монастиря шаріток - суттєво не постраждала.
Станом на 1944 рік у місті наллічувалось 19 памяток архітектури. В основному це були культові споруди. Серед них й Михайлівська церква. В пятдесятих роках Михайлівська церква, Успенський храм на Подолі, будинок губернатора, жіноча гімназія, монастир колегії ієзуїтів, міський театр, будинок ксьонзів, будинок окружного суду - всі ці памятки кудись зникли...
На щастя Свята Михайлівська церква, витримавши три війни і бульдозерну атаку атеїстів-архітекторів, все ж таки вистояла!
В жовтні 1991 року згідно з рішенням обласної Ради народних депутатів, приміщення церкви було передано житомирській громаді Української автокефальної православної церкви.

Мережа заповідних об’єктів Житомирської області
Категорії заповідних об’єктів
Кількість
Площа (га)
Державні заповідники
1
20100
Державні заказники
в тому числі: республіканського значення
місцевого значення
31
10
21
8686,8
6208,8
2478
Пам’ятки природи
в тому числі: республіканського значення
місцевого значення
31
2
29
57
24
33
Пам’ятки садово-паркового мистецтва
в тому числі: республіканського значення
місцевого значення
37
6
31
21039
155
20884
Разом:
100
49882,8



Список літератури
1. Костриця М.Ю. Географія Житомирскої області. – Ж.: «Житомирський вісник», 1993. – С.198
2. Костриця М.Ю., Мокрицький Г.І. Церква Святого Архистратига Михаїла. – Ж..: - «Житомирський вісник», 1993. – С .31
3. Мовчанівський Т.В. Бердичівський державний історико-культурний заповідник. – Х.: «Плоретар», 1931 –С. 49
4. Костриця М.Ю. Рідний край. – Ж..: «Житомирський вісник», 1996. – С.134
5.