Реферат - ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА

жавної програми економічного і соціального розвитку на певний період. До таких макроекономічних показників належать: обсяг валового внутрішнього продукту, прогнозований рівень інф­ляції, розмір дефіциту державного бюджету та джерела його по­криття, платіжний і торговельний баланси.
У процесі здійснення грошово-кредитної політики НБУ викорис­товує певний інструментарій, який охоплює:
— визначення норм обов'язкових резервів;
— процентну політику;
— рефінансування комерційних банків;
— операції з цінними паперами на відкритому ринку;
— підтримання курсу національної валюти;
— регулювання імпорту та експорту капіталу.
Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним устано­вам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Роз­мір обов'язкових резервів установлюється в процентному відношен­ні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національ­ному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються.
Для різних видів залучених коштів можуть установлюватися різ­ні норми обов'язкового резервування. Вимоги обов'язкового резер­вування можуть поширюватися на всі депозити чи на окремі їхні види залежно від тієї ролі, яка відводиться цьому інструментові в монетарній політиці НБУ.
Якщо НБУ проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов'язкових резервів. Такою самою мірою збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується ресурсний потенціал ко­жного комерційного банку. Ще більшою мірою (на коефіцієнт муль­типлікації") знизяться розмір депозитів банківської системи й за­гальна маса грошей в обігу.
Якщо НБУ проводить експансійну політику, то він зменшує но­рму обов'язкового резервування. Відповідно у кожного комерційно­го банку збільшується ресурсний потенціал, що зумовлює збіль­шення банківських депозитів і загальної маси грошей в обігу.
Визначення норм обов'язкових резервів — досить сильний інст­румент грошово-кредитної політики. На грошову масу він впливає не тільки через зміну обсягу ресурсів кожного комерційного банку, а й через зміну грошового мультиплікатора. Крім того, зміна кре­дитної можливості банків впливає на рівень процентних ставок, що через попит і пропозицію додатково провокує зміни маси грошей в обігу. Тому в країнах з ринковою економікою цей інструмент грошово-кредитної політики використовується з певними обмежен­нями і рідко.
Часті зміни норм обов'язкових резервів негативно впливають на діяльність комерційних банків.
Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регу­лювання економіки полягає в тому, що НБУ визначає рівень про­центних ставок за ломбардними й обліковими кредитами, які він на­дає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій.
Якщо НБУ проводить політику стримування або скорочення ма­си грошей в обігу, він підвищує процентні ставки, що зменшує по­пит на кредитні гроші. Скорочення попиту призводить до скорочен­ня пропозиції. Невикористані для кредитування гроші вкладаються в інші активи (цінні папери держави, місцевих органів влади) або осідають на депозитах комерційних банків у НБУ, як наслідок — відбувається зменшення грошей в обігу.
У разі протилежної політики, спрямованої на збільшення грошей в обігу, НБУ знижує рівень процентних ставок за своїми активними операціями, що стимулює попит на позички, а отже, й кредитну ді­яльність комерційних банків. Вони змушені перетворювати свої вторинні резерви (кошти, вкладені в цінні папери або розміщені на депозитах у НБУ) в первинні, внаслідок цього збільшуються залиш­ки грошей на їхніх кореспондентських рахунках у НБУ й загальна маса грошей в обігу.
Рефінансування комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики тісно пов'язане з процентною політикою, але має й певні власні риси. Цей інструмент базується на функції НБУ як «кредитора в останній інстанції». Комерційні банки звертаються до нього за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переобліку комерційних векселів чи під заста­ву цінних паперів, у тому числі й комерційних векселів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний.
Надаючи названі кредити, НБУ збільшує первинні резерви ко­мерційних банків, а отже, й загальну суму грошей в обігу.
НБУ може кредитувати комерційні банки і через операції РЕПО, які полягають в обов'язковій купівлі — продажу державних цінних па­перів, але головною метою цих операцій є підтримання короткост­рокової ліквідності системи комерційних банків.
Регулюючи процес облікового й ломбардного кредитування, НБУ може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий вплив може здійснюватися двома способами: встановленням ліміту креди­тування та визначенням рівня процентної ставки.
Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах обсягів купівлі та продажу НБУ цінних паперів: каз­начейських зобов'язань (депозитних сертифікатів), інших цінних паперів.
За умов, коли потрібно стабілізувати чи зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інф­ляцію, НБУ продає цінні папери комерційним банкам. В останніх зменшуються первинні резерви (кошти на коррахунках у НБУ), а внаслідок цього скорочується загальний обсяг грошової маси.
НБУ може продавати цінні папери й іншим суб'єктам (підпри­ємствам, населенню) через систему фондового ринку. У цьому разі в комерційних банків зменшуються їхні первинні резерви, тому що скорочуються залишки грошей на рахунках їхніх клієнтів.
Якщо потрібно збільшити грошову масу, НБУ купує цінні папе­ри в комерційних банків, підприємств, населення. Внаслідок такої операції в зазначених суб'єктів збільшуються залишки грошей, у тому числі і на їхніх рахунках у банках, і відповідно зростає обсяг грошей в обігу.
Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію гро­шей, а продаж — вилучення їх із обігу.
Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики і тому ак­тивно можуть застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ. Ці операції можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка, її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування. Ця риса надає перевагу зазначеним операціям порів­няно з іншими інструментами грошово-кредитної політики.
Політика підтримання курсу національної валюти охоплює операції НБУ з управління валютними резервами держави. НБУ за­безпечує управління валютними резервами, здійснюючи валютні ін­тервенції шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках із метою підтримання курсу національної валюти відносно іноземних валют і впливу на загальний попит і пропозицію грошей у державі.
Якщо на валютному ринку попит на іноземну валюту, яка є базо­вою для визначення курсу національної валюти, перевищує пропо­зицію, це може призвести до падіння курсу національної валюти, її девальвації. Щоб цього не допустити, НБУ продає частину свого ва­лютного резерву (якщо це є доцільним на даний час), урівноважую­чи попит із пропозицією і відповідно підтримуючи курс національ­ної валюти. Під час продажу частини валютного резерву виникає така сама ситуація з грошовою масою в обігу, як і у разі продажу цінних паперів, тобто вона скорочується, а при купівлі НБУ інозем­ної валюти відбувається емісія грошей і відповідно збільшення об­сягу грошової маси в обігу.
До купівлі іноземної валюти на валютному ринку НБУ вдається тоді, коли пропозиція на таку валюту перевищує попит і це може призвести до ревальвації національної валюти. І девальвація, і ре­вальвація національної валюти — це відхилення від сталого еконо­мічного процесу, й тому НБУ прагне або зовсім не допускати таких явищ, або регулювати курс національної валюти в межах заздале­гідь визначеного валютного коридору.
Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в обігу, який застосовується НБУ через:
— реєстрацію імпорту та експорту капіталу;
— установлення максимальних та мінімальних розмірів процен­
тних ставок за іноземними депозитами в українських банках;
— установлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами,
обов'язкового безпроцентного вкладення певної частини від суми
цих боргових зобов'язань в уповноважених банках України.
Експорт та імпорт капіталу супроводжуються припливом і від­пливом іноземного капіталу. Відчутно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції, що вкладаються в наці­ональні цінні папери зі спекулятивними цілями. Особливо це стосу­ється вкладень іноземними інвесторами свого капіталу в боргові зо­бов'язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, відбувається відплив іноземного капіталу з країни, що провокує зниження курсу національної валюти. Як наслідок, вини­кає необхідність вживання з боку НБУ і Мінфіну певних заходів, серед яких — підвищення процентної ставки й рівня дохідності емі­тованих державою цінних паперів. Одночасно Національний банк України не повинен допуска­ти відпливу за кордон національної валюти, що може виникну­ти внаслідок відносно заниженої депозитної процентної ставки в країні.
Отже, грошово-кредитне регулювання економіки — це багато­бічна й складна робота, котру здійснює НБУ як центральний банк держави.
2.3. ПОЛІТИКА ОБОВ'ЯЗКОВИХ РЕЗЕРВНИХ ВИМОГ
Політика обов'язкових резервних вимог — один із класичних ін­струментів, за допомогою якого центральні банки регулюють гро­шовий ринок, управляють кількістю грошей, підтримуючи темпи зростання грошової маси в заздалегідь установлених межах збіль­шення сукупної грошової маси й окремих її агрегатів. Дія цього ме­тоду полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої коме­рційні банки зобов'язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку.
Обов'язкові резервні вимоги вперше були застосовані у Сполу­чених Штатах Америки. Створена у 1913 р. Федеральна резервна система передбачала, що банки резервують частину залучених кош­тів (депозитів) у встановленій нормі на рахунках у федеральних ре­зервних банках. Спочатку обов'язкове резервування мало досить вузьку мету — формування страхового фонду для виплати депози­тів. Ураховуючи функціональне призначення резервних вимог, Рада керуючих Федеральною резервною системою не змінювала норму обов'язкового резервування до середини 30-х років. Зі створенням у різних країнах розвинутої системи страхування (гарантування) де­позитів страхова функція обов'язкових резервних вимог поступово втрачає своє значення.
Сучасне трактування обов'язкових резервних вимог передбачає їх використання центральними банками у кількох напрямах.
Резервні вимоги використовуються центральними банками для розв'язання макроекономічних довгострокових завдань стабілізації грошового обігу та регулювання обсягів грошової пропозиції (ма­си), тобто як інструмент монетарної політики. Резервування частини коштів, залучених банками, спрямоване на обмеження їхньої мож­ливості збільшувати грошову пропозицію.
Однією із функцій банків є створення грошей. Центральний банк створює так звані сильні гроші, або грошову базу, через готівкову та кредитну емісію. Грошова база складається з готівки, що перебуває в обігу поза банківською системою, а також із резервів комерційних банків (резерви на рахунках у центральному банку й готівка в касах банків). Грошову базу (МВ) можна визначити так:
МВ = С+R
де С — готівка в обігу; R — банківські резерви.
Комерційні банки створюють гроші в процесі депозитно-кредитної експансії, коли приріст депозитів в одному з банків приз­водить до мультиплікативного збільшення сукупної грошової про­позиції (маси) в масштабах всієї економіки. Складовими грошової пропозиції є депозити економічних суб'єктів (підприємств, органі­зацій, населення) в комерційних банках, якими вони у разі необхід­ності можуть користуватися, й готівка, що перебуває в обігу поза банківською системою. Грошову пропозицію (масу) (МS) можна ви­значити за формулою:
Мs = С + D (2)
де С — готівка в обігу; D — депозити в комерційних банках.
Як видно із наведених формул (1 і 2), готівка в обігу є безпосе­редньою частиною і грошової бази і грошової пропозиції, тоді як банківські резерви тільки впливають на здатність банків створювати нові депозити, збільшуючи пропозицію грошей.
Схематично грошову базу і грошову пропозицію зображено на рис. 2.3.
У верхній частині рисунка показано грошову базу, а в нижній — грошову пропозицію. Обидві величини пов'язані між собою через грошовий мультиплікатор.
Грошовий мультиплікатор (тт) — це відношення грошової про­позиції до грошової бази:
Грошовий мультиплікатор можна подати через співвідношення готівка—депозити cr (коефіцієнт депонування) і резерви—депозити rr (норма резервування). Поділимо почленно чисельник і знаменник правої частини рівняння (3) на D (депозити) й отримаємо:
Коефіцієнт депонування грошей (cr), тобто величина співвідно­шення готівки і депозитів, визначається головно поведінкою насе­лення, котре вирішує, в якій пропорції воно триматиме гроші готів­кою і на депозитах.
Норма резервування (rr), тобто величина співвідношення банків­ських резервів і депозитів, визначається двома чинниками. По-пер­ше, вона залежить від норми обов'язкових резервів, яка встановлю­ється для комерційних банків центральним банком. По-друге, вона залежить від величини надлишкових резервів, тобто резервів, що їх комерційні банки мають намір тримати понад обов'язкові резерви. Надлишкові резерви необхідні банкам для того, щоб задовольняти потреби клієнтів у готівці та бути спроможними здійснювати пла­тежі між банками, розширювати свої активні операції*.
Вирішуючи питання щодо обсягу надлишкових резервів, банки мають враховувати вплив принаймні трьох факторів. Перший фак­тор — це невизначеність коливання залишків за депозитами. Чим мінливіший приплив і відплив депозитів, тим більше резервів треба тримати. Другий фактор — це вартість кредиту, який потрібно взя­ти для задоволення обов'язкових резервних вимог у разі недостат­ньої кількості резервів. Можна вважати, що вартість кредиту виз­начається рівнем офіційної (облікової) ставки центрального банку. Зростання офіційної ставки збільшує співвідношення (резервне) між надлишковими й обов'язковими резервами, бо кредити для тим­часового поповнення резервів стають дорожчими. Третій фактор пов'язаний із процентним доходом, який банки втрачають, тримаю­чи резерви" . Можна вважати, що процент такого доходу визнача­ється ринковою процентною ставкою. Зростання ставки зменшує ре­зервне співвідношення, бо це призводить до подорожчання резервів.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що грошовий мультип­лікатор не є сталою величиною. Він залежить від багатьох факторів, і його неможливо точно передбачити.
Згідно з визначенням грошового мультиплікатора (4) пропозицію грошей можна подати як
(5)
* Попит на резерви банки можуть задовольнити з різних джерел. Пропозиція резе­рвів складається з позичкових і непозичкових резервів. Позичкові резерви — це резе­рви, що їх комерційні банки беруть у кредит у центрального банку. Непозичкові резе­рви — це резерви банківської системи, які створюються переважно центральним банком через операції на відкритому ринку за допомогою скупки цінних паперів.
Центральні банки, як правило, не сплачують комерційним банкам процент­ний дохід за рахунками, на яких зберігаються обов'язкові та надлишкові резерви.
Отже, пропозиція грошей залежить від величини грошової бази і грошового мультиплікатора. Центральний банк, використовуючи різні інструменти регулювання грошової пропозиції, впливає безпо­середньо або на грошову базу або на мультиплікатор. Політика резер­вних вимог передбачає насамперед вплив банку на грошовий мульти­плікатор, оскільки норма резервних вимог є важливою компонентою мультиплікатора. Якщо центральний банк збільшує норму, то це при­зводить до зменшення грошового мультиплікатора, відповідно зміню­ється і пропозиція грошей, і навпаки. Використовуючи політику ре­зервних вимог, центральний банк не може повністю контролювати пропозицію грошей, оскільки, як уже зазначалося, він не може точно передбачити величину грошового мультиплікатора, що перебуває під впливом факторів, не пов'язаних із діями центрального банку.
Політика обов'язкових резервних вимог використовується цент­ральними банками як засіб антициклічної або антиінфляційної по­літики. Резервні вимоги, звичайно, насамперед пов'язані з показни­ками грошової маси, і їхня взаємодія з іншими макроекономічними показниками відбувається через трансмісійний механізм впливу змін грошової пропозиції на реальний сектор економіки — на ринок інвестицій, рівень цін тощо. Враховуючи такі властивості резервних вимог, центральний банк із метою стимулювання, наприклад, інвес­тиційної активності проводить політику, спрямовану на зниження норм резервних вимог, а тимчасове збільшення норми обов'язково­го резервування за певних умов спричинює зниження інфляційного тиску, сприяє стабільності курсу національної валюти.
Резервні вимоги використовуються центральними банками як ін­струмент регулювання банківської ліквідності. Одним із показни­ків, що характеризує ліквідність, є залишки коштів (резервів) на ра­хунках комерційних банків у центральному банку. Регулюючи стан банківських рахунків, центральний банк своїми діями намагається підтримувати оптимальну суму коштів на цих рахунках. Він вилучає надлишкові або надає додаткові резерви, використовуючи різні за­соби монетарної політики. Так, підвищення центральним банком норми резервування призводить до скорочення надлишкових резер­вів у розпорядженні банків, тобто до скорочення їхньої вільної лік­відності, а зниження — навпаки, збільшує вільну ліквідність, роз­ширює можливості банків щодо проведення активних операцій.
Політика резервних вимог може мати стимулювальну спрямова­ність. Маневруючи окремими елементами механізму обов'язкового резервування, центральний банк може стимулювати розвиток окре­мих видів банків (малі та середні банки, банки, що надають довго­строкові кредити), операцій (залучення строкових депозитів), фіна­нсових інструментів тощо.
Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів. Розглянемо основні з них.
1. Порядок визначення норми обов'язкових резервних вимог. У деяких країнах верхня межа норми резервних вимог установлюється спеціальними законодавчими актами . Центральний банк, врахову ючи це обмеження, визначає фактичну норму, відповідно до стану грошового ринку і завдань поточної монетарної політики. В інших країнах установлення норм обов'язкового резервування є прерогативою центрального банку.
2. База, що використовується для обчислення обов'язкових резервів. Норма резервів може встановлюватись у певному процентному відношенні до банківських пасивів або активів, узагальнено або вибірково, тобто до загальної суми пасивів чи активів або до окремих їхніх статей. Як правило, резервні вимоги орієнтуються на стан і зростання залучених коштів, тобто пасивів, і передусім депозитів небанківського сектора.
3. Банківські активи, які центральні банки дозволяють використовувати для задоволення резервних вимог. Насамперед це кошти комерційних банків на рахунках у центральному банку (кореспондентському або окремому, безпроцентному або з виплатою процентів), готівка в касах банків, у деяких випадках державні цінні паперів портфелях банків.
4. Величина норми резервування та критерії її диференціації. Існують значні розбіжності у нормах резервування в різних країнах. Наприклад, у США норма резервів щодо трансакційних депозитів (поточних депозитів) від 0 до 54 млн. дол. становить 3 %, а понад 54 млн дол. — 10 %, у Великобританії норма резервування дорівнює 0,35 %. Основний критерій диференціації — це вид депозитів, а саме: термін (трансакційні чи строкові депозити), валюти (національна чи іноземна), джерело (банківські депозити чи небанківських установ), власник депозиту (резидент чи нерезидент) тощо.
5. Розрахунковий період дотримання резервних вимог (як правило, від двох тижнів до одного місяця) і порядок регулювання резервних вимог. Центральні банки звичайно вимагають додержання резервних вимог не щоденно, а в середньому за встановлений період.
Політика резервних вимог — потенційно надзвичайно потужний засіб грошово-кредитного регулювання. Навіть невеликі зміни нор­ми резервів призводять до значних змін в обсягах кредитних вкла­день комерційних банків і відчутно впливають на грошову масу. Це досить жорсткий інструмент макроекономічного регулювання, тому що механізм резервних вимог є обов'язковим для виконання. Засто­сування цього методу вимагає обережності, і тому його не використовують як єдиний або головний інструмент регулювання грошово­го ринку, а найчастіше як додаток до сукупності інших, гнучкіших засобів регулювання. Слід також відзначити, що обов'язок банків виконувати резервні вимоги веде до природного з їхнього боку пра­гнення ухилитися в межах закону від дотримання резервних вимог. Використання політики обов'язкових резервів потребує постійної її адаптації до умов, що змінюються.
* Так, згідно із законом про Німецький федеральний банк він може встановлювати норми резервних вимог у процентному відношенні до суми банківських зобов'язань у таких межах: за трансакційними депозитами — не більш як 30 %; за строковими депо­зитами — не більш як 20 %; за ощадними депозитами — не більш як 10 %.
За характером свого впливу на грошово-кредитну сферу політика резервних вимог — це інструмент безпосереднього втручання регу­лятивного органу у функціонування банківської системи. При цьому резервні вимоги являють собою своєрідний податок на банки, що негативно впливає на обсяг «працюючих» активів і, отже, на прибу­тковість банків. Підвищення норми резервних вимог призводить до зростання бездохідних активів і відповідно до зниження прибутку. Намагаючись компенсувати втрачений прибуток, комерційні банки підвищують вартість кредитів, знижують процентні ставки за депо­зитами, здійснюють реструктуризацію банківських пасивів, що, у свою чергу, призводить до зниження ефективності використання за­лучених коштів.
Політика резервних вимог не є інструментом, який центральні банки в країнах із розвинутою економікою нерідко використовують. Часті зміни механізму обов'язкового резервування можуть мати де­стабілізуючий вплив на економіку, вони ускладнюють банківські фінанси. Розвинута ринкова економіка віддає перевагу гнучким інструментам грошово-кредитного регулювання, які впливають на грошову пропозицію не прямо, а через формування певних умов на ринку.
У світовій практиці спостерігається тенденція відходу від актив­ного використання центральними банками резервних вимог як регу­лятивного методу. Про це свідчать досить рідкі зміни механізму резервування в країнах із розвинутою ринковою економікою, змен­шення норми резервних вимог у 80 — 90-ті роки, відмова деяких країн від установлення для банків обов'язкових резервних вимог. Так, Канада взагалі відмовилася від використання цього інструмен­ту монетарної політики, США, Франція відмовилися від резерву­вання за строковими депозитами, а також зменшили норму резервів за трансакційними депозитами. Істотне зменшення норми характер­не і для Німеччини.
В Україні в умовах трансформації економіки Національний банк поступово освоює методи регулювання грошового ринку, що при­таманні ринковій економіці. У перші роки свого функціонування, коли ринок державних цінних паперів тільки формувався, процентні ставки центрального банку у зв'язку з інфляцією були від'ємними і не могли мати регулятивного впливу, а редисконтні операції банк не міг здійснювати, тому що вексельний обіг і досі не розвинутий в Україні, Національному банку доводилося робити основний акцент у грошово-кредитному регулюванні на політику резервних вимог.
Обов'язкові резервні вимоги до банків почали застосовуватися в Україні з кінця 80-х років. Держбанк СРСР установив у 1989 р. норму обов'язкових резервів у розмірі 5 % від суми залучених банками кош­тів. Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк самостійно встановлює норми резервних вимог і види банківських зобов'язань, на які ці вимоги поширюються. Крім того, згідно із законом він має право підвищувати норми обов'язкових резервів для банків, що порушили банківське законодавство. Істотних змін щодо визначення резервних вимог не передбачається і в законо­проекті «Про Національний банк України», що був прийнятий Вер­ховною Радою України у першому читанні в 1997 р.
Протягом 1991—1993 р. норма резервних вимог була встановле­на для банків України на рівні 10—15 % від суми залучених коштів у національній валюті, і зберігалися резерви на окремих рахунках комерційних банків у Національному банку. Диференціація норми передбачалася залежно від строків вкладів:
за депозитами до запитання — 15%;
за депозитами, залученими строком до одного року, — 12 %;
за депозитами, залученими на строк від одного до трьох ро­ків,—10%;
за депозитами строком вищим від трьох років — норма не вста­новлювалася взагалі.
Диференціація норми резервних вимог була спрямована на те, щоб стимулювати підвищення якості банківських пасивів, зокрема залучення коштів банками на триваліші строки. Проте в умовах гі­перінфляції (в 1992 р. індекс цін споживчого ринку становив 2100 %, у 1993 р. — 10256 %) і від'ємних процентних ставок (процентні ста­вки комерційних банків на кінець 1992 р. становили за кредитами — 76 %, за депозитами — 68 % річних, на кінець 1993 р. — 295,1 % і 215,8 % відповідно) така диференціація не могла сприяти одержан­ню очікуваного ефекту.
Восени 1993 р. темпи інфляції підвищуються. Так, за середньо­місячного індексу цін споживчого ринку 147,1 % індекс цін у ве­ресні становив 180,3 %, у жовтні — 166,1 %. Національний банк у грудні 1993 р. із метою уповільнення темпів інфляції приймає рі­шення про різке підвищення рівня обов'язкових резервних вимог до 20—60 % від суми залучених банками коштів. Жорстка рестрикцій­на політика центрального банку призвела до стрімкого скорочення резервів на коррахунках комерційних банків, до погіршення їхньої ліквідності. Міжбанківські розрахунки виявилися заблокованими, що унеможливило виконання банками розрахункової функції.
З метою пом'якшення кризової ситуації Національний банк на початку 1994 р. вніс зміни в механізм обов'язкових резервних вимог. Норма резервних вимог була знижена до 15 % від суми залуче­них банками коштів. До складу обов'язкових резервів були зарахо­вані залишки готівки в касах комерційних банків, тобто такі самі високоліквідні бездохідні активи, як і кошти на коррахунках банків. Обов'язкові резерви комерційних банків були переведені з окремих рахунків, відкритих комерційним банкам у Національному банку, на їхні кореспондентські рахунки, що дало банкам можливість манев­рувати коштами на коррахунку в межах декади, гнучкіше управляти своєю ліквідністю.
Кінець 1994 р. знову був позначений інфляційним сплеском. За середньомісячного індексу цін споживчого ринку в 1994 р. 114,7 % індекс цін становив у жовтні 122,6 %, у листопаді — 172,3 %. З ме­тою уповільнення темпів інфляції Національний банк вживає низку рестрикційних заходів: установлює найвищу за весь час свого існу­вання офіційну облікову процентну ставку — 300 % річних, уводить для комерційних банків «кредитні стелі», які обмежують їхню кре­дитну діяльність на рівні заборгованості за позичками станом на 25 жовтня, й одночасно зобов'язує комерційні банки сформувати додаткові обов'язкові резерви у розмірі 20 % від суми пролонгова­них та прострочених позичок. Отже, НБУ одночасно намагається через механізм резервних вимог ще й стимулювати підвищення яко­сті кредитного портфеля банків.
Жорстка монетарна політика НБУ дала змогу вже на початку 1995 р. знизити індекс цін споживчого ринку у січні до 121,2 %, у березні — до 111,4%, а також відмовитися від використання над­звичайних заходів монетарної політики, зокрема від додаткових ре­зервних вимог.
У 1995 р. до механізму обов'язкових резервних вимог вносяться деякі зміни. З метою розвитку ринку державних цінних паперів Наці­ональний банк дозволяє комерційним банкам, які на той час були єди­ними покупцями на цьому ринку, скорочувати суму обов'язкових ре­зервів на суму придбаних облігацій внутрішньої державної позики. В Україні швидкими темпами розвивається ринок державних цінних паперів. Ураховуючи високий рівень дохідності облігацій, своєчасне погашення емітентом боргових зобов'язань, державні цінні папери перетворюються в один із найпривабливіших банківських активів. Усе це дало змогу Національному банку поступово відмовитися від пільг, пов'язаних з облігаціями, у формуванні резервних вимог. Одно­часно Національний банк, намагаючись стимулювати інвестиційну активність банків, дозволяє їм зменшувати обов'язкові резерви на су­му довгострокових інвестиційних кредитів, наданих за рахунок само­стійно мобілізованих ресурсів. Проте, як показала практика, для акти­візації інвестиційної діяльності банків такої пільги недостатньо.
Індекс цін споживчого ринку у 1995 р. становить 286,6 %, що ви­значає і відповідний рівень процентних ставок, і структуру залучених банками коштів за строками, і тривалість строків залучення коштів. Середньозважені процентні ставки комерційних банків на кінець 1995 р. становили за кредитами 105 %, а за депозитами — 49,5 %, частка строкових депозитів у національній валюті у сукупній грошо­вій масі дорівнювала 8,5 %, а довгострокових кредитів, наданих ко­мерційними банками суб'єктам господарювання, — 10,5 %.
Установлені для комерційних банків пільги щодо інвестиційних кредитів призвели навіть до деяких негативних наслідків. Зокрема, банки почали маніпулювати складом своїх кредитів, прагнучи деяку частину виданих кредитів перевести до категорії пільгових, за якою Національний банк надавав пільги з резервних вимог. Усе це спри­чинило значне збільшення контрольної роботи з боку Національно­го банку.
Згідно зі світовим досвідом основою для розвитку інвестиційних процесів є стійке зниження інфляційних очікувань. Проте монетарна (фінансова) стабільність не є єдиною і достатньою умовою для зро­стання інвестиційної активності. Вирішальна роль належить ефекту взаємодії монетарної, бюджетної, податкової та структурної політики.
Упродовж 1995—1996 рр. НБУ не вносив кардинальних змін у механізм резервних вимог. Норма залишалася на рівні 15 % від суми коштів, залучених комерційними банками у національній валюті. Водночас із метою підтримання української валюти, підвищення привабливості заощаджень у національній валюті Національний банк поступово вводить обов'язкове резервування коштів, залуче­них в іноземній валюті: поступово розширюється коло залучених коштів, на які поширюються резервні вимоги, підвищується норма резервування. За депозитами в іноземній валюті дозволяється ство­рювати резерви в іноземній валюті і зберігати на коррахунку Націо­нального банку України в одному з банків Нідерландів.
Згідно із механізмом резервних вимог, який було затверджено Національним банком наприкінці 1996 р., для банків з 1 квітня 1997 р. була встановлена єдина норма резервних вимог у розмірі 11 % від суми залучених коштів як у національній, так і в іноземній валюті незалежно від джерел та строків залучення. Новим було й те, що банки створюють обов'язкові резерви тільки в національній ва­люті й зберігають їх на коррахунку в Національному банку. Форму­вання обов'язкових резервів тільки у національній валюті спрямо­ване на те, щоб загальмувати небажане зростання вкладення грошей в іноземну валюту.
До прийняття Закону України «Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб» і до впровадження системи гарантування вкладів у банківську практику НБУ зобов'язав комерційні банки створювати резерви коштів за вкладами фізичних осіб через придбання держав­них цінних паперів (ОВДП) із передаванням їх Національному бан­ку на зберігання й блокування в депозитарії. У разі ліквідації комерційного банку кошти від реалізації (погашення) розблокованих цінних паперів спрямовуються на виплату відшкодування вкладни-кам ліквідованого банку. Крім того, було передбачено скорочення обов'язкових резервів частково на суму готівки в касах комерційних банків, що є загальновизнаним засобом у світовій банківській спра­ві, адже касова готівка є чистим резервом. Формування обов'язко­вих резервів здійснюється в цілому за консолідованим балансом комерційного банку, що дає змогу банкам підвищити оперативність управління ресурсними потоками. З цією самою метою період регу­лювання було подовжено з 10 до 15 календарних днів.
Обов'язковому резервуванню підлягають усі кошти юридичних та фізичних осіб, залучені комерційними банками. До залучених коштів належать кошти, розміщені на депозитних, поточних, бюджетних рахунках юридичних і фізичних осіб. Сума залишків залучених коштів для розрахунку обов'язкових