Реферат - ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА

внішньоекономічних зв'язків, забезпечення конвертації національної валюти, проведення реальної курсової політики.
За таких умов центральний банк одержує широкі можливості для проведення монетарної політики на ринкових засадах, забезпечення переважно економічного впливу на суб'єктів ринку та максимально високої ефективності монетарних заходів. Зокрема, лише за достат­нього розвитку ринку державних цінних паперів центральний банк може широко здійснювати операції на відкритому ринку з метою регулювання маси грошей в обігу. З іншого боку, широкий розвиток кредитної функції комерційних банків, міжбанківського кредиту­вання та кредитування центральним банком комерційних створю­ють достатню базу для проведення реальної облікової політики. Адже якщо комерційні банки мають можливості купувати кошти на міжбанківському чи міжнародному ринках за доступною ціною, во­ни не погодяться одержувати позички в центральному банку за за­вищеною ціною, і навпаки.
Роль монетарної політики. Монетарна політика — одна з голов­них складових системи державного регулювання ринкової економіки. Ця обставина сама по собі свідчить про надзвичайно важливу роль мо­нетарної політики, оскільки нормальний розвиток ринкового суспільст­ва неможливий без відповідного коригування економічних процесів з боку держави. Дане положення світова економічна думка визнає як не­заперечне, дискусії ведуться лише щодо ступеня такого коригування.
Водночас монетарна політика є не просто однією зі складових регулятивної системи держави, а її ключовим елементом з огляду на результативність, ефективний вплив на економіку. Держава може регулювати основні економічні процеси і немонетарними заходами (адміністративними, фіскальними тощо) і домагатися прийнятних результатів, особливо на короткострокових проміжках часу. Про це красномовно свідчить досвід Радянського Союзу та інших країн із командно-адміністративною системою господарювання. Однак ши­роке застосування адміністративних методів стримує ринкові про­цеси, позбавляє економіку внутрішньої здатності до саморегуляції, робить її повністю залежною від вольових рішень державних струк­тур, тобто неринковою. Тільки застосування монетарних методів дає можливість зберегти ринкову сутність економіки і забезпечити достатню регульованість її ззовні, як того вимагає розвиток суспіль­ства на демократичних засадах.
Крім того, застосування методів монетарної політики сприяє поси­ленню здатності ринкової економіки до саморегуляції, підвищенню ефективності механізму її здійснення завдяки нейтралізації монетар­ними заходами окремих недоліків, внутрішньо властивих ринковій економіці. Йдеться насамперед про неспроможність ринкового механізму забезпечити рівномірне економічне зростання, стабілізацію зай­нятості і цін. Тільки у разі проведення відповідної монетарної політи­ки (рестрикції чи експансії) вдається згладити циклічні коливання і стабілізувати на прийнятному рівні основні економічні індикатори, передусім рівень цін та інфляцію. Така стабілізація є необхідною пе­редумовою успішного функціонування всього ринкового механізму.
Завдяки стабілізаційній здатності монетарна політика відіграє надзвичайно важливу роль на переломних стадіях економічного циклу — під час виходу з депресії, гальмування економічного спа­ду, запобігання кризи надвиробництва. Відповідними монетарними заходами центральний банк має можливість активізувати чи спо­вільнити кожний із цих процесів залежно від завдань загальноеко­номічної політики держави.
Важливу стабілізаційну роль відіграє монетарна політика в умо­вах глибокої кризи, яку переживає економіка України в перехідний період. Про це свідчать дані, наведені в табл. 2.1.
Таблиця 2.1
ДИНАМІКА ОСНОВНИХ МАКРОЕКОНОМІЧНИХ ПОКАЗНИКІВ В УКРАЇНІ В 1991—1997 рр.*
Показник
1991
1992
1993
1994
1995
1996
1997
Реальний обсяг ВВП, % до по­переднього року
91,2
90,1
85,8
77,0
87,8
90,0
96,8
Маса грошей: — М2 на кінець року, млн грн.
— темпи зростання, разів
2,0
2,5**
25,2,
12,6
481,5
19,1
3215,7
6,7
6846,3
2,1
9038,0
1,32
12448,0
1,38
Темпи інфляції, разів за рік
3,9
20,4
102,5
5,0
2,8
1,4
1,1
* Таблиця складена за даними НБУ. ** Визначено автором методом експертної оцінки.
Як видно з наведених даних, темпи зростання маси грошей в обі­гу протягом 1991—1993 рр. увесь час підвищувалися. Це було спри­чинено тим, що монетарна політика НБУ в зазначений період була підпорядкована емісійній підтримці безперспективної економічної системи, з тим щоб не допустити її остаточного розвалу й уникнути структурної перебудови. Це було явно непосильним завданням для монетарної політики, за що суспільство поплатилося безпрецедент­ною для мирних умов інфляцією — в 1993 р. рівень її перевищив 10200%. Економіка України потрапила в «зачароване коло» гіперін­фляції, коли зростання емісії й маси грошей посилює інфляційні очікування, що спричинюють ще швидше зростання цін і тарифів. Як наслідок, за 1993 р. грошова маса (М2) зросла в 19,1 раза, а інф­ляція — в 102,5 раза. Такі ножиці маси грошей та інфляції виклика­ли знецінення капіталів, бюджетних доходів і доходів населення, посилення бюджетного дефіциту, платіжної кризи і в кінцевому під­сумку — падіння виробництва. Щоб послабити зазначені негативні наслідки, потрібно було ще збільшувати емісію і масу грошей. Але це розширювало можливості для нового стрибка інфляції за по­дальшого падіння виробництва. Так, незважаючи на те, що маса грошей в обігу в 1993 р. зросла більше як у 19 разів, реальний обсяг ВВП у тому році скоротився на 18,1%, або вдвічі більше порівняно з попереднім.
У 1994 р. НБУ розпочав рестрикційну монетарну політику, про що свідчить зниження темпів зростання грошової маси майже в З рази порівняно з 1993 р. Наслідком цього стало ще відчутніше зниження темпів інфляції — у 20 разів. Уперше за 4 роки темпи ін­фляції виявилися нижчими від темпів зростання грошової маси, що свідчило про послаблення грошових очікувань, уповільнення обігу грошей, зростання попиту на національні гроші.
У наступні роки монетарна політика чітко підпорядковувалася цілям макроекономічної стабілізації, наслідком чого стало майже паралельне і відчутне зниження темпів зростання грошової маси та інфляції. З'явилися передумови для успішного закінчення у вересні 1996 р. грошової реформи, випуску в обіг постійної національної валюти — гривні. Це був важливий крок монетарної політики, що сприяв підвищенню її результативності: інфляція, власне, остаточно була приборкана, зведена до прийнятного рівня, стала керованою. Навіть в осінньо-зимовий період 1996—-1997 рр. традиційні сезонні фактори зростання цін не проявили себе скільки-небудь помітно.
Регулятивний ефект монетарної політики НБУ, що виявився в приборканні інфляції, мав недостатньо відчутний вплив на стабілі­заційні процеси в реальній економіці. Темпи падіння реального об­сягу ВВП за 1994—1997 рр. хоч і знизилися більш як удвічі, але за­лишалися все ще надмірно високими — близько 10 % за 1996 р. та 32 % за 1997 р. Ця обставина викликала певні розчарування в ефективності монетарної політики взагалі та спроби поставити під сум­нів доцільність тривалої обмежувальної політики НБУ зокрема. Проте подібні оцінки монетарної політики методологічно неправильні.
Адже монетарна політика — лише одна зі складових загально­державної економічної політики, і якщо решта її складових не спри­ятиме досягненню стратегічних цілей, то це заблокує ефективність і монетарної політики. У 1995—1997 рр. в Україні не було вжито за­ходів структурної та конкурентної політики, а фіскальна політика мала явний гальмівний ефект в економічному зростанні. Тому ціл­ком логічно, що ефект монетарної політики в даний період був об­межений ціновою стабілізацією. Проте і це є великим успіхом моне­тарної політики, який безперечно свідчить про її значні можливості і велику роль у регулюванні економіки навіть у надзвичайно склад­них українських умовах переходу до ринку. Але ці можливості пот­рібно використовувати в комплексі з іншими методами та інстру­ментами державного впливу на розвиток економіки.
2.2. ІНСТРУМЕНТИ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ
Грошово-кредитна політика Національного банку України грун­тується на основних критеріях і макроекономічних показниках за­гальнодержавної програми економічного і соціального розвитку на певний період. До таких макроекономічних показників належать: обсяг валового внутрішнього продукту, прогнозований рівень інф­ляції, розмір дефіциту державного бюджету та джерела його по­криття, платіжний і торговельний баланси.
У процесі здійснення грошово-кредитної політики НБУ викорис­товує певний інструментарій, який охоплює:
— визначення норм обов'язкових резервів;
— процентну політику;
— рефінансування комерційних банків;
— операції з цінними паперами на відкритому ринку;
— підтримання курсу національної валюти;
— регулювання імпорту та експорту капіталу.
Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним устано­вам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Роз­мір обов'язкових резервів установлюється в процентному відношен­ні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національ­ному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються.
Для різних видів залучених коштів можуть установлюватися різ­ні норми обов'язкового резервування. Вимоги обов'язкового резер­вування можуть поширюватися на всі депозити чи на окремі їхні види залежно від тієї ролі, яка відводиться цьому інструментові в монетарній політиці НБУ.
Якщо НБУ проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов'язкових резервів. Такою самою мірою збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується ресурсний потенціал ко­жного комерційного банку. Ще більшою мірою (на коефіцієнт муль­типлікації") знизяться розмір депозитів банківської системи й за­гальна маса грошей в обігу.
Якщо НБУ проводить експансійну політику, то він зменшує но­рму обов'язкового резервування. Відповідно у кожного комерційно­го банку збільшується ресурсний потенціал, що зумовлює збіль­шення банківських депозитів і загальної маси грошей в обігу.
Визначення норм обов'язкових резервів — досить сильний інст­румент грошово-кредитної політики. На грошову масу він впливає не тільки через зміну обсягу ресурсів кожного комерційного банку, а й через зміну грошового мультиплікатора. Крім того, зміна кре­дитної можливості банків впливає на рівень процентних ставок, що через попит і пропозицію додатково провокує зміни маси грошей в обігу. Тому в країнах з ринковою економікою цей інструмент грошово-кредитної політики використовується з певними обмежен­нями і рідко.
Часті зміни норм обов'язкових резервів негативно впливають на діяльність комерційних банків.
Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регу­лювання економіки полягає в тому, що НБУ визначає рівень про­центних ставок за ломбардними й обліковими кредитами, які він на­дає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій.
Якщо НБУ проводить політику стримування або скорочення ма­си грошей в обігу, він підвищує процентні ставки, що зменшує по­пит на кредитні гроші. Скорочення попиту призводить до скорочен­ня пропозиції. Невикористані для кредитування гроші вкладаються в інші активи (цінні папери держави, місцевих органів влади) або осідають на депозитах комерційних банків у НБУ, як наслідок — відбувається зменшення грошей в обігу.
У разі протилежної політики, спрямованої на збільшення грошей в обігу, НБУ знижує рівень процентних ставок за своїми активними операціями, що стимулює попит на позички, а отже, й кредитну ді­яльність комерційних банків. Вони змушені перетворювати свої вторинні резерви (кошти, вкладені в цінні папери або розміщені на депозитах у НБУ) в первинні, внаслідок цього збільшуються залиш­ки грошей на їхніх кореспондентських рахунках у НБУ й загальна маса грошей в обігу.
Рефінансування комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики тісно пов'язане з процентною політикою, але має й певні власні риси. Цей інструмент базується на функції НБУ як «кредитора в останній інстанції». Комерційні банки звертаються до нього за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переобліку комерційних векселів чи під заста­ву цінних паперів, у тому числі й комерційних векселів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний.
Надаючи названі кредити, НБУ збільшує первинні резерви ко­мерційних банків, а отже, й загальну суму грошей в обігу.
НБУ може кредитувати комерційні банки і через операції РЕПО, які полягають в обов'язковій купівлі — продажу державних цінних па­перів, але головною метою цих операцій є підтримання короткост­рокової ліквідності системи комерційних банків.
Регулюючи процес облікового й ломбардного кредитування, НБУ може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий вплив може здійснюватися двома способами: встановленням ліміту креди­тування та визначенням рівня процентної ставки.
Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах обсягів купівлі та продажу НБУ цінних паперів: каз­начейських зобов'язань (депозитних сертифікатів), інших цінних паперів.
За умов, коли потрібно стабілізувати чи зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інф­ляцію, НБУ продає цінні папери комерційним банкам. В останніх зменшуються первинні резерви (кошти на коррахунках у НБУ), а внаслідок цього скорочується загальний обсяг грошової маси.
НБУ може продавати цінні папери й іншим суб'єктам (підпри­ємствам, населенню) через систему фондового ринку. У цьому разі в комерційних банків зменшуються їхні первинні резерви, тому що скорочуються залишки грошей на рахунках їхніх клієнтів.
Якщо потрібно збільшити грошову масу, НБУ купує цінні папе­ри в комерційних банків, підприємств, населення. Внаслідок такої операції в зазначених суб'єктів збільшуються залишки грошей, у тому числі і на їхніх рахунках у банках, і відповідно зростає обсяг грошей в обігу.
Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію гро­шей, а продаж — вилучення їх із обігу.
Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики і тому ак­тивно можуть застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ. Ці операції можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка, її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування. Ця риса надає перевагу зазначеним операціям порів­няно з іншими інструментами грошово-кредитної політики.
Політика підтримання курсу національної валюти охоплює операції НБУ з управління валютними резервами держави. НБУ за­безпечує управління валютними резервами, здійснюючи валютні ін­тервенції шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках із метою підтримання курсу національної валюти відносно іноземних валют і впливу на загальний попит і пропозицію грошей у державі.
Якщо на валютному ринку попит на іноземну валюту, яка є базо­вою для визначення курсу національної валюти, перевищує пропо­зицію, це може призвести до падіння курсу національної валюти, її девальвації. Щоб цього не допустити, НБУ продає частину свого ва­лютного резерву (якщо це є доцільним на даний час), урівноважую­чи попит із пропозицією і відповідно підтримуючи курс національ­ної валюти. Під час продажу частини валютного резерву виникає така сама ситуація з грошовою масою в обігу, як і у разі продажу цінних паперів, тобто вона скорочується, а при купівлі НБУ інозем­ної валюти відбувається емісія грошей і відповідно збільшення об­сягу грошової маси в обігу.
До купівлі іноземної валюти на валютному ринку НБУ вдається тоді, коли пропозиція на таку валюту перевищує попит і це може призвести до ревальвації національної валюти. І девальвація, і ре­вальвація національної валюти — це відхилення від сталого еконо­мічного процесу, й тому НБУ прагне або зовсім не допускати таких явищ, або регулювати курс національної валюти в межах заздале­гідь визначеного валютного коридору.
Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в обігу, який застосовується НБУ через:
— реєстрацію імпорту та експорту капіталу;
— установлення максимальних та мінімальних розмірів процен­
тних ставок за іноземними депозитами в українських банках;
— установлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами,
обов'язкового безпроцентного вкладення певної частини від суми
цих боргових зобов'язань в уповноважених банках України.
Експорт та імпорт капіталу супроводжуються припливом і від­пливом іноземного капіталу. Відчутно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції, що вкладаються в наці­ональні цінні папери зі спекулятивними цілями. Особливо це стосу­ється вкладень іноземними інвесторами свого капіталу в боргові зо­бов'язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, відбувається відплив іноземного капіталу з країни, що провокує зниження курсу національної валюти. Як наслідок, вини­кає необхідність вживання з боку НБУ і Мінфіну певних заходів, серед яких — підвищення процентної ставки й рівня дохідності емі­тованих державою цінних паперів. Одночасно Національний банк України не повинен допуска­ти відпливу за кордон національної валюти, що може виникну­ти внаслідок відносно заниженої депозитної процентної ставки в країні.
Отже, грошово-кредитне регулювання економіки — це багато­бічна й складна робота, котру здійснює НБУ як центральний банк держави.
2.3. ПОЛІТИКА ОБОВ'ЯЗКОВИХ РЕЗЕРВНИХ ВИМОГ
Політика обов'язкових резервних вимог — один із класичних ін­струментів, за допомогою якого центральні банки регулюють гро­шовий ринок, управляють кількістю грошей, підтримуючи темпи зростання грошової маси в заздалегідь установлених межах збіль­шення сукупної грошової маси й окремих її агрегатів. Дія цього ме­тоду полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої коме­рційні банки зобов'язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку.
Обов'язкові резервні вимоги вперше були застосовані у Сполу­чених Штатах Америки. Створена у 1913 р. Федеральна резервна система передбачала, що банки резервують частину залучених кош­тів (депозитів) у встановленій нормі на рахунках у федеральних ре­зервних банках. Спочатку обов'язкове резервування мало досить вузьку мету — формування страхового фонду для виплати депози­тів. Ураховуючи функціональне призначення резервних вимог, Рада керуючих Федеральною резервною системою не змінювала норму обов'язкового резервування до середини 30-х років. Зі створенням у різних країнах розвинутої системи страхування (гарантування) де­позитів страхова функція обов'язкових резервних вимог поступово втрачає своє значення.
Сучасне трактування обов'язкових резервних вимог передбачає їх використання центральними банками у кількох напрямах.
Резервні вимоги використовуються центральними банками для розв'язання макроекономічних довгострокових завдань стабілізації грошового обігу та регулювання обсягів грошової пропозиції (ма­си), тобто як інструмент монетарної політики. Резервування частини коштів, залучених банками, спрямоване на обмеження їхньої мож­ливості збільшувати грошову пропозицію.
Однією із функцій банків є створення грошей. Центральний банк створює так звані сильні гроші, або грошову базу, через готівкову та кредитну емісію. Грошова база складається з готівки, що перебуває в обігу поза банківською системою, а також із резервів комерційних банків (резерви на рахунках у центральному банку й готівка в касах банків). Грошову базу (МВ) можна визначити так:
МВ = С+R
де С — готівка в обігу; R — банківські резерви.
Комерційні банки створюють гроші в процесі депозитно-кредитної експансії, коли приріст депозитів в одному з банків приз­водить до мультиплікативного збільшення сукупної грошової про­позиції (маси) в масштабах всієї економіки. Складовими грошової пропозиції є депозити економічних суб'єктів (підприємств, органі­зацій, населення) в комерційних банках, якими вони у разі необхід­ності можуть користуватися, й готівка, що перебуває в обігу поза банківською системою. Грошову пропозицію (масу) (МS) можна ви­значити за формулою:
Мs = С + D (2)
де С — готівка в обігу; D — депозити в комерційних банках.
Як видно із наведених формул (1 і 2), готівка в обігу є безпосе­редньою частиною і грошової бази і грошової пропозиції, тоді як банківські резерви тільки впливають на здатність банків створювати нові депозити, збільшуючи пропозицію грошей.
Схематично грошову базу і грошову пропозицію зображено на рис. 2.3.
У верхній частині рисунка показано грошову базу, а в нижній — грошову пропозицію. Обидві величини пов'язані між собою через грошовий мультиплікатор.
Грошовий мультиплікатор (тт) — це відношення грошової про­позиції до грошової бази:
Грошовий мультиплікатор можна подати через співвідношення готівка—депозити cr (коефіцієнт депонування) і резерви—депозити rr (норма резервування). Поділимо почленно чисельник і знаменник правої частини рівняння (3) на D (депозити) й отримаємо:
Коефіцієнт депонування грошей (cr), тобто величина співвідно­шення готівки і депозитів, визначається головно поведінкою насе­лення, котре вирішує, в якій пропорції воно триматиме гроші готів­кою і на депозитах.
Норма резервування (rr), тобто величина співвідношення банків­ських резервів і депозитів, визначається двома чинниками. По-пер­ше, вона залежить від норми обов'язкових резервів, яка встановлю­ється для комерційних банків центральним банком. По-друге, вона залежить від величини надлишкових резервів, тобто резервів, що їх комерційні банки мають намір тримати понад обов'язкові резерви. Надлишкові резерви необхідні банкам для того, щоб задовольняти потреби клієнтів у готівці та бути спроможними здійснювати пла­тежі між банками, розширювати свої активні операції*.
Вирішуючи питання щодо обсягу надлишкових резервів, банки мають враховувати вплив принаймні трьох факторів. Перший фак­тор — це невизначеність коливання залишків за депозитами. Чим мінливіший приплив і відплив депозитів, тим більше резервів треба тримати. Другий фактор — це вартість кредиту, який потрібно взя­ти для задоволення обов'язкових резервних вимог у разі недостат­ньої кількості резервів. Можна вважати, що вартість кредиту виз­начається рівнем офіційної (облікової) ставки центрального банку. Зростання офіційної ставки збільшує співвідношення (резервне) між надлишковими й обов'язковими резервами, бо кредити для тим­часового поповнення резервів стають дорожчими. Третій фактор пов'язаний із процентним доходом, який банки втрачають, тримаю­чи резерви" . Можна вважати, що процент такого доходу визнача­ється ринковою процентною ставкою. Зростання ставки зменшує ре­зервне співвідношення, бо це призводить до подорожчання резервів.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що грошовий мультип­лікатор не є сталою величиною. Він залежить від багатьох факторів, і його неможливо точно передбачити.
Згідно з визначенням грошового мультиплікатора (4) пропозицію грошей можна подати як
(5)
* Попит на резерви банки можуть задовольнити з різних джерел. Пропозиція резе­рвів складається з позичкових і непозичкових резервів. Позичкові резерви — це резе­рви, що їх комерційні банки беруть у кредит у центрального банку. Непозичкові резе­рви — це резерви банківської системи, які створюються переважно центральним банком через операції на відкритому ринку за допомогою скупки цінних паперів.
Центральні банки, як правило, не сплачують комерційним банкам процент­ний дохід за рахунками, на яких зберігаються обов'язкові та надлишкові резерви.
Отже, пропозиція грошей залежить від величини грошової бази і грошового мультиплікатора. Центральний банк, використовуючи різні інструменти регулювання грошової пропозиції, впливає безпо­середньо або на грошову базу або на мультиплікатор. Політика резер­вних вимог передбачає насамперед вплив банку на грошовий мульти­плікатор, оскільки норма резервних вимог є важливою компонентою мультиплікатора. Якщо центральний банк збільшує норму, то це при­зводить до зменшення грошового мультиплікатора, відповідно зміню­ється і пропозиція грошей, і навпаки. Використовуючи політику ре­зервних вимог, центральний банк не може повністю контролювати пропозицію грошей, оскільки, як уже зазначалося, він не може точно передбачити величину грошового мультиплікатора, що перебуває під впливом факторів, не пов'язаних із діями центрального банку.
Політика обов'язкових резервних вимог використовується цент­ральними банками як засіб антициклічної або анти